Хочу торкнутися вічну тему, ні не свекруха – невістка, а батьки – діти – онуки. Я виросла на перехресті поколінь, я мала двох прекрасних бабусь, з якими проводила чудові затишні вечори. У яких можна було поласувати пирогами з малиновим чаєм. А от моїм дітям, на жаль такого не вдалося відчути.
Я була одна донька у батьків. Батьки лікарі завжди зайняті пацієнтами, чергуваннями, та неплановими операціями. Я до п’ятого класу в основному жила у бабусь, в батькової мами жила коли ходила в школу, а в маминої мами в селі проводила абсолютно всі канікули. Я мріяла про те, що в мене з’явиться сестра або ж хоча б брат. Та батьки завжди відмахувалися, мовляв, тебе не знаємо навіщо народжували, немає часу на одну дитину, а на другу й поготів.
Вже з п’ятого класу, я не боялася бути сама в дома, коли батьки на чергуванні. Батьків у такому віці я влаштовувала. Адже могла помити посуд, прибрати у квартирі, піти до магазину, навіть щось не хитре приготувати. Тож проблем я їм практично не доставляла, всі свої проблеми вирішувала сама, або зверталася до котроїсь з бабусь.
Час минув я виросла, вийшла заміж, сама вже двічі стала мамою. Моїх найкращих бабусь уже не має на світі. Дітям моїм же не пощастило, бо вони ніколи не відчують тієї неймовірної любові та ласки від бабусь. Бо ні моя мама, ні свекруха не готові виділяти багато часу онукам.
Річ у тому, що я зовсім недавно вийшла з декретної відпустки. Старший син пішов у школу, а донечка у садок. Та перед виходом на роботу я не врахувала те, що донечка часто хворітиме. Тож взявши кілька лікарняних я зрозуміла, що мене довго не терпітимуть на роботі. Чоловік взагалі далеко від нас, бачимося лише раз в місяць.
От тоді я й вирішила звернулася до батьків, вони вже в такому віці, що спокійно могли б вийти на пенсію. Але мама з батьком, мабуть, вирішили до останнього подиху ходити на роботу. Сказали, що якщо вони звільняться, то їхньої пенсії їм буде не достатньо і нам з чоловіком доведеться їм доплачувати. Бо вони не звикли себе обмежувати.
Я зробила спробу поговорити зі свекрухою, вона жінка без робітня, живе в селі. Я їй запропонувала переїхати до нас, квартира у нас велика. На що вона сказала, що переїхати до нас вона не проти, але з дітьми сидіти не може, у неї тиск не стабільний, а ще у неї остеохондроз та хронічна мігрень. Я одразу згадала розповіді чоловіка, як в дитинстві мама його відправляла до бабусі, бо в неї болить голова і вона хоче відпочити.
От скажіть, панове експерти, чому те покоління, яке не доглядало за своїми дітьми, бо в них були свої плани, тепер не можуть допомогти своїм дітям, доглянути онуків. Адже я впевнена на тисячу процентів, що мине кілька років і вони ж будуть волати, що діти й онуки невдячні не хочуть допомогти похилим людям. Де справедливість?
