Чому так часто буває, що батьки ділять дітей? Я ніколи того не розуміла та й навряд чи зрозумію. У самої росте троє дітей, ніколи нічим намагаюся не обділити одного на користь іншого. Бо ж старші не винні в тому, що є молодші.
Я росла в сім’ї, де нас було двоє, я та молодша на п’ять років сестра Таня. Ще з дитинства мене привчили, що Тані потрібно поступатися, бо ж вона молодша. Іграшки мені перестали купувати, як тільки сестра народилася, а от їй купували ще до тринадцяти років, бо ж нехай дитина бавиться, скільки ж того дитинства.
Я закінчила лише дев’ять класів, бо потрібно швидше здобути професію і йти працювати, батьки ж не вічні. А Таня вчилася до одинадцятого, мама хотіла, щоб її пташечка була довше коло неї. Коли вона закінчила школу, я вже працювала в місцевому кафе. Тож на сімейній нараді було вирішено, що Таня вступить до Вишу, “А ми вже якось в трьох потягнемо оплату” сказала тоді мама.
Після навчання Таня додому не повернулася, залишилася жити в столиці. Батьки тішилися, всім хвалилися, що донька в люди вибилася. Я ж вийшла заміж у своєму невеличкому, провінційному містечку. Лише коли я вийшла заміж почалося моє нормальне життя, батьки практично не цікавилися й не вмішувалися до нас. Приходили до мене лише на дні народження до онуків, до мене з чоловіком не завжди знаходили час. Ми до них також лише по святах, якщо запросять. Бо часто бувало, що вони їхали святкувати до Тані.
Так життя склалося, що будинок ми з чоловіком придбали на одній вулиці з батьками. І пожалкувала я про це лише зараз. Річ в тому, що батькові зараз вісімдесят три, а мамі вісімдесят, вони обоє вже не мають здоров’я. Тому я мушу щодня бігати до них, щоб зварити їсти, поприбирати, прання забираю до себе. Все б нічого, та вони завжди невдоволені. То я пізно прийшла і вони голодні, то зараня, а вони ще сплять. При цьому у мене є робота, господарство, молодша донька школярка ще біля мене. Старші вже заміж повиходили, свої сім’ї. Чоловік мій оборонець, на жаль зараз далеко, мені через це дуже важко. А батьки замість підтримки лише сварять та докоряють.
А от сестра за два роки жодного разу не приїхала, бо в неї робота і мала дитина. Батьки її жаліють, бо ж вона нещасна, її чоловік покинув, вони їй батькову пенсію відкладають. А нещодавно мені заявили, щоб я навіть не сподівалася на їхню хату, бо по закону будинок дістається молодшому, отже це Таніне обійстя. А те, що я за ними доглядаю, то мій доччин борг, якби ж Таня була поряд, то вони мене б не просили.
Так мені тоді образливо стало. Якби я не була зовні копією батька, то б подумала, що я їм не рідна. Чомусь жодного разу не пригадала, щоб вони мене любили, хвалили чи жаліли. Я вже другий день плачу від образи.
От скажіть як можна одну дитину любити, а іншу зневажати?
