Я хочу розповісти свою історію, як підтримку для тих дівчат, які потрапили в такі стосунки, як я. Щоб трішки їх підбадьорити, адже таке не хороше слово як “зрада” має можливість прийти в життя кожного, ніхто від того не може вберегтись, ніхто від того не може себе захистити.
Коли я виходила заміж за свого чоловіка, я думала, що я найщасливіша дружина на землі. Перший рік наших відносин, був дійсно неперевершений, я відчувала себе коханою дружиною, чи не щодня чула зізнання в коханні. А далі все втихло, емоції пройшли. За півтора року після нашого одруження, в нас народилися наші близнюки, Оля і Леся. Я повністю поринула у материнство, а чоловік почав більше заробляти грошей. За два роки нашого спільного життя, уже зовсім не залишилось нічого з тієї пристрасті і ніжності, що були одразу. Ми просто жили сімейне життя, в мене зранку до ночі діти, а він ішов зранку і повертався вночі, бо в нього робота.
Лише коли дітям виповнилося три роки я змогла трошки повернути себе в форму. Вони пішли до дитячого садка, я повернулась на роботу, я трішки ожила. Але я помітила, що мій чоловік – це зовсім не той за кого я виходила заміж. Він настільки змінився, що я не можу вам передати, він став дуже грубим, почав вживати нецензурну лайку, що до мене та до дітей. Плюс до того він почав контролювати всі мої витрати, почав говорити, що я багато витрачаю грошей. І перестав нам виділяти багато коштів, все давав по мінімуму. Коли я ділилась подругою своїми проблемами, вона говорила мені, що можливо в нього хтось є. Я не хотіла в те вірити, але правда виявилася жорсткою.
Коли в моєї молодшої сестри було день народження і мама нас запросила, всіх звичайно. Я поїхала лише з доньками, так, як чоловік сказав, що він втомився на роботі і в єдиний свій вихідний він не збирається пхатися в інший бік міста до моєї сім’ї. Побувши на дні народження зовсім недовго, тому, що одна з доньок почала вередувати, я вирішила повернутися додому раніше. Приїхавши під свій будинок, набрала номер чоловіка, адже доньки обидві заснули в машині, я не могла їх обох одразу підняти на третій поверх, тому думала він спуститься мені допоможе. Слухавки він не брав, я ризикнула залишити дітей самих машині і забравши лише речі, вирішила піднятись, можливо, він спить, можливо не чує дзвінка телефону. Піднявшись на третій поверх, відкривши двері своїм ключем, я обімліла, адже з нашої спальні в цей час вийшла незнайома для мене жінка. За нею вийшов мій чоловік і на моє питання “Хто, ця жінка?”, він мені відповів питанням “А ти чого вже дома?”. Незнайомка навіть не взувши свої босоніжки, просто вибігла з нашої квартири, чоловік же наче ні в чому не бувало пройшов повз мене в іншу кімнату. Я навіть не пам’ятаю, як я спустилась донизу, посидів ще трохи в машині, оговтавшись, я повернулась машиною до своїх батьків.
Прожила я в них три дні, за цих три дні, він жодного разу мені не зателефонував. Але річ в тому, що мої батьки живуть у двокімнатній квартирі, крім мене в них є ще дві доньки. А ще плюс до того, вони дуже набожні, для них розрив сім’ї – це щось неймовірно трагічне. Тому мови про те, щоб я залишилася у них, з дітьми двома, не могло навіть бути. Батько був готовий і сам мене на руках віднести до чоловіка, тож побувши кілька днів у них я мусила повернутись в цю злощасну квартиру.
Чоловік поводився так, неначе нічого не сталося, але після цього він настільки знахабнів, що міг просто по три дні не приходити додому. Я знала де він, я розуміла, що він в іншої. Мені було важко, але щось мене тримало. І тому коли я читаю деякі історії і читаю поради до них, що там пишуть, що “ви себе не любите”, “забирайте дітей та втікайте”. Є обставини психологічні які тебе стримують, перше – це ось це виховання і переконання, що сім’ю треба берегти, що розрив сім’ї – це гріх. А по-друге, як в моєму випадку, це ще й було фінансове питання, питання житла. Адже мої батьки не могли мене забезпечити цим житлом, а мови про те, щоб я в них проживала не було. Тому, знаючи про його підлість, я продовжувала з ним жити. Ще упродовж трьох років і вийти з такого стану дуже важко.
Важко коли немає підтримки, подруга мені співчувала, але допомогти не могла. Врятувала мене з цього замкнутого кола давня знайома, яка повернувшись у наше місто із-за кордону вирішила зі мною зустрітись, поспілкуватись. Я розказала їй свою проблему і тоді вона сказала мені, що повернулась не просто так, а повернулась тому, що не стало її бабусі і вона вступає в спадщину, їй залишили однокімнатну квартиру. Житло звичайно у занедбаному стані, адже останні роки там жила хвора та немічна людина, але мені було байдуже. Того ж вечора я з дітьми, можна сказати, втекла з дому. Саме ця знайома допомогла мені, а до того важко вирішити, щось важко коли ти залежна від людини. Тому, я обіймаю кожну з тих хто потрапив у таку нелегку ситуацію як і я.