Сьогодні у нас з чоловіком кругла дата десять років подружнього життя. Я дуже вдячна йому за ці роки разом, за його підтримку та його кохання.
Спочатку наше життя було не надто спокійним. Ми з ним, можна сказати, повна протилежність. Він спокійний, тихий, урівноважений, з тонким почуттям гумору та головне дуже терплячий, я ж енергійна, імпульсивна, нетерпляча і просто вибухова.
Я розумію наскільки моєму чоловіку зі мною було непросто, особливо перших п’ять років. Але завдяки його винахідливості та його вміння виправити будь-яку ситуацію, ми досі живемо разом. Якщо перші п’ять років я була дуже вередливою, то зараз я намагаюся підлаштуватись під нього, намагаюся трішки знизити норов, бо ж бачу, що йому не просто.
Перші роки я постійно вередувала, постійно мене все не влаштовувало і чомусь завжди я його лякала розлучення. Мабуть, через те, що знала, що він у мене до безтями закоханий. Та саме головне, що він погоджувався на те розлучення, а тоді шукав причину, яка була важливіша цієї події й він просто просив мене відкласти розлучення, заради цього. Мій Ігор знав, що пройде година можливо й день і я остигну. Наприклад, міг сказати, що замовив квитки на улюбленого мого співака і тому пропонував сходити спочатку на концерт разом, а тоді вже розлучитись. Мовляв, в останній раз разом прогуляємося. То виявляється, що він замовив якусь там мені річ і потрібно поїхати за нею, він потрібен мені, щоб з нею розібратися.
А востаннє коли я говорила про розлучення, це було давно, п’ять чи шість років тому, вже добре й не пам’ятаю. Він сказав: “Добре, я згоден, я також втомився” – і вийшов з квартири. То було вперше, щоб було без посмішки, без ласкавого погляду, просто погляд в нікуди. Він пішов, а я залишилась.
Пройшло довгих п’ять годин, він не повертався. Цього часу вистачило мені, щоб посидіти в тиші, посидіти та подумати над тим, що я втрачаю. А ще згадати ті моменти, які ми пройшли разом, зважити та зрозуміти, що щасливих моментів було на багато-багато більше. А поганих практично не було, все мій характер та нетерплячість.
Згадалася перша наша зустріч, його пропозиція вийти за нього заміж. Про те з яким трепетом та захопленням він стояв біля мене на весіллі. Згадала його очі наповнені слізьми коли він побачив мене у весільній сукні.
Коли повернувся Ігор додому, він в руках приніс торт. Поставив його на стіл і сказав “Ну, що вип’ємо чаю, все обговоримо та й ходімо писати заяву?”
Мабуть, то вперше тоді за наше подружнє життя я у нього попросила вибачення. І по сьогоднішній день я про це не жалкую, з того часу у нас вже народився прекрасний синочок. Ми живемо душа в душу, так іноді я ще можу повередувати, адже знаю, що мій коханий чоловік завжди знайде вихід та заспокоїть мене.
Тому, дякую свому коханому за наше прекрасне сімейне життя і сподіваюсь, що воно буде тривати довго-довго.