Проживши з чоловіком своїм 15 років, я вирішила піти з дому. Не просто піти, а поїхати на заробітки недалеко в Чернівці доглядати літніх людей. Коли ми одружувались я була молодою перспективною аспіранткою, мала місце при університеті, хотіла бути викладачем.
Але чоловік мій дуже наполягав на тому, щоб ми народили дітей, адже хотів, щоб в наших дітей були молоді батьки. Я здалася, народила двох синів, один за одним. Довелося з ними сидіти в декреті, дитячий садок, школа, нескінченні хвороби дитячі. Не було як мені виходити на роботу. Чоловік працював, розвивався вже й доріс до декана нашого Університету. А я весь цей час була дома, я віддавала всю себе сім’ї, я готувала, прибирала, ремонтами займалася, ніхто навіть не знав де воно береться і як робиться.
Та ось ми їздили до родичів у Львів і там його двоюрідні брати та сестри, всі ділилися своїми досягненнями. Коли мій чоловік трохи хильнув зайвого то він сказав: “Анно, поглянь, що мої сестри, що невістки, на всіх любо глянути, всі чогось досягли, всі про посадах. А за тебе питають, а я і не знаю, що говорити. Якось мені знаєш соромно за тебе.”
Після тих слів настільки стало образливо на душі, адже він як мала дитина, він навіть не знає де його речі стоять. Він лише кричить: “Аню, подай! Аню, дай! Аню, зроби! Аню, всип! Аню, налий!” Гостювати ми закінчили, а ображатися на нього я не перестала. Хоча він замість вибачення намагався мені по філософськи щось втлумачити про конструктивну критику. Мовляв, це ж не докір, а просто як стимул до розвитку. Якого розвитку, п’ятнадцять років без роботи, та мій диплом годиться хіба замість підставки під гаряче. Куди ж мене приймуть на роботу.
Дома двоє підлітків, які зустріли нас після гостювання незадоволеними, бо я мало контейнерів з їжею їм залишила. У квартирі безлад, одяг не випраний, посуд не митий. Наче вони не три дні жили без батьків, а три місяці. І на їхні претензії, мій чоловік зауважив, що за ці роки я як домогосподарка також нічого не досягнула. А лише ображатися навчилася.
Після таких заяв, я грюкнула дверима та вийшла з квартири. Пішла в найближчий парк, сиділа на лавочці. Біля мене сіла якась жінка з телефоном, вона розмовляла про свою роботу, я прислухалась. Коли вона закінчила розмову, я її запитала: “А яку працівницю ви шукаєте?” Вона сказала, що потрібна їй напарниця поїхати в місто Чернівці, там є літня людина, бабуся вісімдесяти років. Людина добра, охайна, не вредна, але не може пересуватись сама без інвалідного візка, тому потрібно дві доглядальниці. От вона й шукає собі напарницю, я навіть не запитувалась про те яка буде оплата, я сказала:”Я їду вами”.
Наступного дня ми вже були в автобусі, я поїхала рано вранці. Я залишила чоловіка і двох підлітків хлопців, залишила їм гору посуду, брудного одягу і безлад у квартирі. В мене обривається телефон, чоловік не може ніяк зрозуміти, що мене так сильно образило. А я вже тиждень працюю в чужої людини й не важливо, що в мене вища освіта, а я доглядальниця.
Молоді дружини моя вам порада, перш ніж нащось погодитись, добре подумайте над розподілом обов’язків, щоб і вам, як мені через стільки років не сказали, що ти ніхто і нічого не досягла в цьому житті.