Минулого року не стало свекрухи, я доглядала за нею п’ять років. Хоча й неї крім мого чоловіка ще є син та донька. Та у них весь час не було часу, у них, бачте свої сім’ї, свої клопоти.
Коли в перше свекруха захворіла і лікарі сказали, що після інсульту потрібен догляд, лікування, масаж, то її діти зібралися, щоб порадитись, що робити. У старшого сина робота відповідальна, а дружина його не має спільної мови зі свекрухою. Донька молодша та в неї ще діти шкільного віку, їм також догляд потрібен. Лише я не змогла нічого придумати. Так і взялася доглядати літню жінку. У нас з чоловіком донечка вже виросла, він працює, а я вже ні. Я медичною сестрою відпрацювала двадцять п’ять років.
Спочатку до свекрухи навідувалися її діти, а за останні два роки то лише на день народження приходили на кілька хвилин. Вона спочатку сумувала, а тоді образилася й навіть не просила їх покликати.
Коли її не стало то я з чоловіком організували проводи в останню путь. Абсолютно все лягло на наші плечі. Адже пенсія йшла на лікування, та її дітей це не хвилювало. А на поминальному обіді старший син сказав:”Ну що ділити мамине придане будемо зараз, чи коли пів року мине?” Мене від такого нахабства аж пересмикнуло. “Взагалі то через пів року по закону. Але скажу одразу, що будинок мама відписала на нашу доньку, за те що ми її доглядали” – відповів мій чоловік. По виразу обличчя родичів було видно, що вони скажені. “Ну а як же, ти завжди був любимчиком. Інших дітей мама не бачила.” – прокоментувала донька свекрухи. На тому і розійшлися.
Та не просто так нам все віддали. Ми місяць не навідувалися до будинку свекрухи, живності там не було, тож потреби бігти туди не було. Та коли ми все ж туди прибули, то я плакала сидячи на порозі. Будинок вичисти геть. Повиносили все що можна, навіть деякі мої речі, що я у свекрухи тримала. Геть в сараї господарське начиння винесли. Я спочатку хотіла викликати поліцію. А чоловік зателефонував до брата. “Хату вам стара віддала, а те що в хаті в заповіт не вписувала, то ми по справедливості й розділили, а то тобі забагато буде.” Таку відповідь отримали ми.
Ось так людина життя прожила, трьох дітей ростила. На старість доглядати не захотіли, а от спадок ділити взялись ще до сороковин. Я плакала не так від того, що шкода винесеного, як від того настільки люди жадібні до чужого майна.