Я завжди вважала, що я знаходжу спільну мову зі своїми дітьми. Оскільки намагалась бути тією мамою, яка дає підтримку та розуміння, а не лише докори та настанови. Та цього тижня пересвідчилася, що все одно між нами така прірва років та поколінь. Що я все ж таки, попри своє намагання, не можу зрозуміти теперішнє покоління.
Мій син – це пізня дитина, доньку я народила у двадцять років, а сина аж у сорок. Саме тому намагалася всіляко підтримувати в собі молодість, щоб синові не було соромно перед однолітками, що його мама такого віку. І ви знаєте, мені це вдавалося, адже часто чула у свою адресу багато компліментів та здивувань від людей, коли вони чули скільки насправді мені років.
І ось моєму сину двадцять два, і він одружується. Я щаслива, що він знайшов свою другу половинку. Вони з Ольгою зустрічалися до цього цілих два роки. Ми вже давно знайомі з її батьками, тож я була впевнена в тому, що житимуть вони добре. Син з невісткою після весілля одразу поїхала жити в інше місто. Там у невістки квартира, що залишилась її від бабусі і цьому я теж раділа, адже вони забезпечені житлом. За цих пів року я жодного разу у них не була, вони до мене приїздили.
А минулого тижня була в їхньому місті там дуже хороша профільна лікарня з лікування очей, в мене проблеми з зором. Тож відповідно вирішила зайти до сина з невісткою. Я їх попередила про це ще звечора, то вони сказали, що радом зі мною зустрінуться. Я приїхала спочатку в лікарню, далі з лікарні мене син забрав до себе додому. Я по дорозі зайшла в супермаркет купила пиріг до чаю, адже негарно з порожніми руками заходити у квартиру. А ще по традиції хліб та гроші їм дала.
І що ж ви думаєте, чим мене діти пригощали? А тим, що я придбала. По-перше, мене вразило те, що у квартирі був безлад, при тому, що там живуть двоє молодих, здорових людей, які могли б за собою прибирати. Коли запитала сина, чому такий безлад, він сказав, щоб я не чіплялась до дрібниць, їм так зручно. А коли запитала чи будемо пити чай, невістка радо погодилась та пішла ставити чайник. Ми з’їли той пиріг, що я придбала, попили чаю, порозмовляли і на цьому все. І це мене дуже образило.
Я згадую себе у молоді роки, коли ми з чоловіком щойно перебралися у квартиру. Я намагалась всюди навести лад, я пам’ятаю коли до нас приходили його батьки чи мої батьки, я завжди намагалась їх смачно та ситно нагодувати, завжди готувала кілька святкових страв. А мене ж зустріли з пустим столом. Можливо хтось назве мене нерозумною, але я образилась, адже я вперше в них в гостях, а вони навіть мене не мали чим пригостити. Я не хочу, щоб мені готували якісь фірмові страви, можна було хоча б канапок якихось зробити, але ні ми з’їли той пиріг, що я принесла.
Поговорила про це з донькою, а вона мене заспокоює, пояснює, що зараз інше покоління, зараз кожен живе для себе. Ніхто не хвилюється про те чи комфортно іншим, ніхто не хвилюється про те, чи сподобається комусь що робиться в них у квартирі, як не подобається, то не дивись. Зараз ніхто не хвилюється про те, що скажуть про твій стиль життя. Зараз інше покоління.
Та для мене це чомусь так надзвичайно образливо, адже я виховувала дітей зовсім іншим прикладом. Я вчила їх бути турботливим та думати про оточення. Але вийшло так, що донька виросла такою ж як я, а син егоїстом. Чи можливо дійсно роки дають своє. Цікаво чи є ще такі матері як я?