Я була тією, кого називали важким підлітком. Не дивлячись на те, що я дівчинка, я завжди мала доволі складний характер. Я це розумію зараз, я, мабуть, і тоді це розуміла, але я не хотіла бути слухняною, я не хотіла йти на поводу, я не хотіла жити так по системі як жили інші. Я постійно сперечалась з матір’ю, я постійно сперечалась з вчителями, з однолітками. В мене була одна, єдина подруга, до речі з протилежним абсолютно характером. Матір завжди зі мною сварилася, часто плакала та говорила “Коли ти вже виростеш, так підеш жити своїм життям”. Я виросла, після дев’ятого класу одразу вирушила до великого міста. Хоча матір, яка завжди чекала поки я виросту і поїду, почала плакати та говорити, що потрібно залишитись, що вона не зможе зі мною бачитись через таку далечінь. А я була впертою, і я поїхала. Зі своїм впертим характером сама здобула освіту, знайшла роботу, згодом почала відкладати на своє власне житло і змогла його придбати. З часом вийшла заміж, народила трьох дітей. Так непомітно промайнуло п’ятнадцять років.
За ці роки, я до мами майже не приїжджала. Коли й виявлялась така можливість, все одно понад два дні без сварки ми не могли бути. В нас абсолютно різні погляди на життя. Коли я була у мами останнього разу, це було п’ять років тому, а через рік не стало мами. Саме в цей час сталася біда з моєю донькою і я була з нею в лікарні, я не могла поїхати провести матір останню путь. Я знаю багато мене засуджували, багато засуджують досі. І от я набралася сміливості поїхати на могилу матері, поїхала не сама поїхала з чоловіком та з трьома своїми дітьми. Одразу зателефонувала до своєї тітки, маминої сестри, та попросила провести мене до могили матері. Вона провела, а тоді сказала: “Олю, а як же хата материна, у ній же чужа людина живе. Як твоя матір запустила її туди, так ми її звідти не можемо вигнати, якщо тобі не потрібна, то нам віддай нам знадобиться” Я була здивована, адже практично не спілкуюся зі своїми родичами, вони мене завжди вважали трохи дивною та неправильною, від цього в мене не було бажання з ними спілкуватись. Я сказала тітці, що обов’язково з цим розберуся і поїхала до материного будинку. Заходимо на подвір’я, а там бігають двоє дітлахів і розвішує прання молода дівчина, я привіталась з нею, вона зі мною також.
Вона назвала мене на ім’я та сказала, що відколи нема матері, вона мене чекає. Я почала розпитувати хто вона і по якому праву живе тут. Дівчину звали Катя, виявилось, що вона така ж безталанна дитина як і я. І коли вона, в черговий раз посварила зі своїми батьками, то втекла зі свого села, прийшла до нашого. А тут шукала заробітку, адже потрібно було за щось жити. На той час їй було шістнадцять років і моя матір її запросила, щоб та обірвала її черешню. Тоді знайшла ще якусь роботу, ще якусь і так ця Катя залишилась жити в моєї матері. Мама навіть говорила їй, що вона моя копія. Вона прожила з нею рік, все їй допомагала. Коли маму підкосила хвороба, їй залишалося лічені дні, вона навіть телефонувала до мене, я їй тоді сказала “Мамо, я не приїду, я не можу дитину залишити”, то матір сказала Каті, що живи стільки, стільки тобі потрібно. З того часу Катя вже вийшла заміж, народила двох діток і вона зі сім’єю живе в хаті моєї матері. Вона мені сказала, що вона хоче викупити в мене будинок, але якщо можна, то платитиме частинами, адже немає таких великих коштів. Чоловік її працює в місцевого фермера, вона ж в декретній відпустці. А родичі мої, виявляється, життя їм не дають, все намагаються вигнати з будинку.
Я порадилася з чоловіком і він сказав, що ми живемо звідси далеко, ми не маємо змоги сюди приїздити. У родичів моїх і так є свої господарства, свої будинки, а ця дівчина стала останньою радістю для моєї матері. Останньою підтримкою, тією якої не змогла їй дати я. Саме тому ми наступного ж дня оформили з Катею купівлю-продаж будинку, практично за копійки, але головне було те, що вона тепер офіційно стала господинею будинку. Єдине про, що ми її попросили, що коли ми будемо приїздити ще до матері на могилу, то щоб вона нас прийняла до себе. Вона з радістю погодилась.
З того часу як ми з нею познайомились, минуло вже пів року, ми інколи навіть зідзвонюємось. Вітаємо одна одну зі святами. Я не знаю чому, але чомусь ця чужа дівчина стала мені рідніша за всіх тих родичів, які я мала за все життя. Не дарма, мабуть, моя мама її прийняла. До речі мамині родичі вважають мене дурною за те, що я віддала чужій людині хату за безцінь.