Я дуже пізно вийшла заміж, мені вже тридцять п’ять. І перше, що я сказала чоловікові перед весіллям, що дітей у такому віці я народжувати не буду. Він погодився, в нього вже була донька від попереднього шлюбу, дівчинка проживала з матір’ю за кордоном.
Коли мені було двадцять я, як і всі дівчата, мріяла про білу сукню, сім’ю і дітей. Але зараз я не хочу нічого того. Я вже звикла до свого ритму, тому не хочу вже нічого змінювати. Я навіть боюся представити себе у ролі мами, мене не приваблюють малі діти.
Так я розуміла, що з донькою чоловіка я буду колись бачитися. Але ж жити з нею мені не потрібно.
Та мене очікував сюрприз. Минулого тижня чоловікові зателефонувала його колишня і повідомила, що донька буде жити з ним, бо вона також хоче влаштувати особисте життя. Для мене це стало величезним шоком, я не готова ставати матір’ю чужій дитині. Я знаю, що багато хто засудить, мовляв, якщо любиш його, то і дитину його приймеш. Але я навіть своїх дітей не хочу. А тут дівчинка-підліток. З чоловіком посварилася дуже сильно, він і мене кохає, і дитина для нього то святе. Моя мама на його стороні, каже, що я з часом звикну.
Я знаю, що це егоїстично, але для мене це не подоланна перешкода. Я як тільки уявляю, себе в ролі матері у мене починається паніка. Я в такі моменти серйозно задумуюся про розлучення. Не знаю де шукати вихід.