Пишу сюди, щоб розповісти свою історію і, можливо, моя історія стане попередженням для таких жінок, як я. Все життя я виховувала сина сама, його батько покинув нас коли йому було лише три місяці. Тому, я з того часу зареклася мати стосунки з іншими чоловіками. Дійсно, син Вадим у мене хороший, розумний, красивий хлопець був.
Коли він у двадцять вісім років привів до мене знайомитись свою наречену, Вікторію, я з першого ж дня не злюбила її. Знаєте чому, мені здавалося, що вона не рівня для мого прекрасного сина. В нього на той час було дві вищих освіти, він працював на хорошій посаді, а вона звичайна дівчина з села, яка щойно закінчила навчання в училищі. Для мене це було ганьбою, для мене це було великим соромом. Я намагалася пояснити синові, що йому потрібно знайти подібну собі. Син на мене ображався, а я дивилась на цю дівчину і розуміла, що вона його згубить, що не таке життя я хотіла для сина.
Після весілля, яке вони зіграли потай від мене, вони жили в моїй квартирі. Хоча син звичайно сказав, що якщо я буду проти, то він орендує житло. Я була проти їхнього весілля, але не хотіла, щоб вони жили на орендованій квартирі. Адже розуміла, що тоді з сином я буду бачитися лише коли захоче моя невістка-селючка, саме так її називала я. Я не хотіла її навіть назвати іменем, зі сватами я також не бачилася, адже Вікторія розуміла, як я ставлюсь до неї та, мабуть, не хотіла, щоб я познайомилась з її батьками. Хоча в мене були підозри, що батьки там не дуже соціально благополучні.
Ми прожили разом два роки і цих два роки в мене з невісткою були суцільні сварки. Мені не подобалось, кажу чесно, те як вона готує їсти. Вона часто з села привозила домашні харчі і я намагалась її перевиховати, я пояснювала, що ми не звикли в місті їсти таке ж все жирне, таке все насичене, що потрібно обмежити споживання такої їжі. Я боялася, що вона зіпсує шлунок моєму синові. Одного разу, ми з нею сильно посварились за прання, бо мені не сподобалось те, як вона випрала рушники, я розумію, що прала пральна машина, а не вона, але режим прання вона вибрала. І саме в цей час, син повернувся з роботи, він почув те, як я розмовляю з його дружиною, дуже сильно образився. Вони зібрали речі і поїхали на орендоване житло.
Я своєю чергою також сильно образилась, бо я робила це все, для його блага. Я піклувалась про нього, я боялася, що з його дружиною в нього не буде нормального життя, що він не отримає нормального того піклування, яке могла йому дати я. І наша образа затягнулася на дуже довгій десять років. Ні я, ні син не йшли першими на примирення. Я не знала де вони живуть, лише від спільних знайомих дізналася, що син звільнився з тієї роботи на якій працював довго і доволі успішно робив кар’єру. Для мене це було підтвердженням того, що шлюб з Вікторією не приведе його до успіху.
Але пів року тому в мене діагностували важку хворобу, я розуміла, що часу в мене не так багато на те, щоб помиритись з сином. Я почала шукати шляхи, щоб поспілкуватися з ними. Через його друзів, я знайшла його контакти і нам вдалось поговорити. Більше того скажу, син запросив мене до себе в гості, сказав, що Вікторія і мої онуки будуть раді мене бачити. І коли син привіз мене до себе додому, це виявилося велике село і мій син у ньому доволі таки успішний бізнесмен. Виявляється, що мої свати успішні люди і оскільки Вікторія їхня єдина донька, вони передали всі свої фермерські угіддя доньці та моєму сину. А ще у мене прекрасних двоє онуків, старша внучка уже у другому класі, а молодша поки, що лише ходить в садочок. Що мій син, що Вікторія успішно працюють, вона головний бухгалтер у своїй фірмі, а мій син виявляється здобув агрономічну освіту заочно і тепер теж успішно всім управляє. У них дуже великий двоповерховий будинок, прекрасна територія, у кожного є свій автомобіль.
Я дуже шкодую, що через те, що не могла ніяк відірвати від себе свою дитину. Я втратила можливість спілкуватися з ними всіма і ті десять років, це неначе прірва, в яку я впала і зрозуміла, що втратила найдорожче – це час який могла провести зі своїми рідними.
Наразі я проживаю дома у свого сина та своєї невістки, я кожну хвилину дякую Богу, що можу поспілкуватися з ними. Я намагаюсь кожну хвилину проводити зі своїми онуками. Про свою хворобу я синові поки що не говорю, адже розумію, що він захоче мене лікувати, а я не хочу витрачати їхні кошти на те, що не лікується. Тому поки що, поки є сили, насолоджуюсь кожним днем. Любіть своїх дітей, але вчасно відпускайте їх від себе, дайте їм жити своїм життям.