З Валентином жили в сусідніх квартирах, я точно знаю, що він в мене закоханий по вуха, ще з дитинства. Але так, як він молодший від мене на два роки, то я завжди це все переводила в жарти, адже не могла навіть думати про те, щоб хлопець молодший від мене був моїм кавалером. Всі його спроби залицятися я відхиляла.
Коли виходила заміж, то Валентин не прийшов до мене весілля, але була його молодша на рік сестра. Вона сказала, що Валентин просив переказати мені, що все одно чекатиме мене. Мені на той час було вже двадцять два, а йому двадцять, я навіть трохи розсердилась та переказала сусідкою, щоб він нарешті взявся за розум, адже не маленька дитина, щоб таке говорити, я ж уже заміжня.
З першим чоловіком в мене було велике кохання, я літала на крилах, все здавалося оповите щастям. Але воно тривало рівно до тієї пори, допоки я не завагітніла. Я не знаю чому, але для мого чоловіка, ця новина стала нерадісною. Він кричав на мене, що я хочу зіпсувати не лише своє, а і його життя. Кричав, що він не готовий стати батьком, що ще занадто рано. Хоча я не розуміла чому, в нього така реакція. Ми вже прожили три роки разом, тобто мені двадцять п’ять, а йому взагалі двадцять вісім, то коли ж народжувати? Та чоловік не вгавав, він поставив мені таку умову, що якщо я не зроблю аборт, то він подасть на розлучення.
Я ж йому сказала своє тверде – ні! І тоді сталось те, на що я ніяк не сподівалась, він просто силою вивів мене з квартири. Без телефона, без документів, в кімнатних капцях та в халаті. Це був листопад, вже відчувалися перші морози. Я просилась назад у квартиру, але він не відчиняв, сказав, щоб я навіть не намагалась до нього проситись, тому, що він мене назад не прийме. Зі сльозами вийшла з під’їзду. Батьки живуть в іншому кінці міста. Так, як заселилися ми в цю квартиру лише місяць тому, то й знайомих серед сусідів в мене не було. Я стояла і ридала біля під’їзду.
Аж тут переді мною виникла знайома мені постать, то був Валентин. Він схопив мене своїми дужими руками і кудись поніс. Остаточно прийшовши до тями, я зрозуміла, що я сиджу в його машині і він мене закутує своєю курткою. Він сварився на мене, кричав, що я взагалі здуріла і не сповна розуму, що у таку погоду вийшла роздягнута на вулицю. А я ж заплакала ще сильніше і вже не знала від чого більше, чи від образи на свого чоловіка, чи від радості, що все ж таки хтось про мене потурбувався.
Валентин привіз мене до себе у квартиру де я остаточно прийшла до тями. Я розповіла йому, що сталося, він не задумуючись одразу сказав, що він хоче одружитись зі мною і виховати мою дитину як свою рідну. Я дивилась на цього юнака і не розуміла звідки він взявся на мою голову.
Для мене тоді настав непростий період, важке розлучення та розподіл майна з першим чоловіком. Поряд зі мною були мої батьки та Валентин, який на відріз відмовився залишати мене одну. Той період я назавжди запам’ятаю, але після нього настало справжнє щасливе життя. Я дійсно вийшла заміж за Валентина.
І ось через місяць у нас з ним буде п’ятнадцята річниця нашого весілля. У нас підростає троє прекрасних діток, я й досі відчуваю себе коханою дружиною. Валентин щодня зізнається мені в почуттях. Перед весіллям, Валентин розповів, що того самого дня, коли він врятував мене, він неначе щось відчув, йому захотілось під’їхати машиною до мого будинку. Я задумалася, можливо він дійсно чоловік, що посланий мені небесами, мій ангел охоронець. Якого я кохаю понад усе на світі, якому вдячна за своє щасливе сімейне життя.