Ви чули, мабуть, фразу про те, що “Ніколи не говори ніколи”. Я виросла в сім’ї, де батьки зловживали спиртним, я так надивилась на це в дитинстві, що говорила, що ні я, ні чоловік не будемо вести такого способу життя. Я надивилась на батьківську бідність і говорила, щоб там не було, я виберуся з цього. Я не допущу до того, щоб моїм дітям було соромно привести в хату своїх друзів.
І частинно мені це вдалося. Адже при знайомстві зі своїм Миколою, я одразу розповіла, середовище в якому я виросла, середовище моєї сім’ї батьківської і попередила, що навіть краплини хмільного напою не має бути в нашій сім’ї. Він погодився, він виріс в сім’ї дуже набожній. Мої свекри люди дійсно дуже хороші, вони стали для мене другими батьками.
З Миколою ми прожили тридцять щасливих років. Ми змогли побудувати свій величезний будинок, ми стали батьками для трьох дітей. Я вдячна своєму чоловіку, адже ніколи не чула поганого слова від нього. Він до останнього свого дня турбувався про мене, я відповідно до нього також. Миколи мого не стало десять років тому. Моїх і його батьків вже також давно нема на цьому світі.
Мої діти повиростати, вже утворили свої сім’ї та понароджували мені онуків. Живуть окремо, здавалося б, живи й насолоджуйся життям. Та де там. Якщо в старших двох синів усе добре, вони самі турбуються про свої родини. Старший на захисті нашої батьківщини, середній працює на хорошій роботі. То в доньчиній сім’ї поселилась та біда, яку я найбільше боялася з самого дитинства, вона любить випити, та ще й добряче, з зятем на пару. Не дивлячись на те, що вона народила аж трьох діточок, вони з зятем, абсолютно ніде не працюють, живуть лише на дитячі виплати і все.
Я тепер всіма силами допомагаю донці. Старші сини на мене сваряться, щоб я жила своїм життям, адже всіх я не врятую, всіх не витягну. Але я не можу дивитися на маленьких онуків, які завжди недоїдають, які завжди ходять замурзані. Тому практично, щовихідних я забираю їх до себе, аби добре їх викупати. Я купую їм хоч якийсь дешевий одяг, аби вони мали нормальний вигляд. Я вже зверталася в соціальні служби, вони мені пропонували забрати дітей під свою опіку, але в силу своїх років я розумію, що доглянути трьох дітей для мене буде важко. Прошу доньку аби вона схаменулась, та неначе об стіну горохом.
І тепер я в розпачі, адже розумію, що доля моїх батьків не обминула мою дитину. Я навіть не маю надії та уявлення, як достукатися до доньчиного серця. Як не хочеться, щоб мої онуки не пережили того життя, яке пережила я у своєму дитинстві.