Розповім вам свою історію, про те, як у свої п’ятдесят п’ять я захотіла бути щасливою, та вирішила, що для цього потрібно вийти заміж.
Вперше я одягла весільну сукню коли мені було двадцять два, зі своїм Андрієм ми прожили вісім років. За цей час з’явились один за одним наші два синочки, романтика зникла, поглинули сімейні будні. Я зовсім випадково дізналася, що мій Андрій крім мене та моїх синочків, має ще цивільну дружину та маленьку донечку.
Не дивлячись на ті роки, що ми прожили разом, я вигнала його з дому. Він на заміну на те, щоб не платити мені аліменти, сказав, що не буде подавати на розподіл майна. Адже наша трикімнатна квартира була куплена за наші спільні гроші, за гроші які нам дали наші батьки з обох сторін. На цьому ми й розійшлись, мені з синами квартира, а він іде у вільне плавання.
З того часу я з ним не спілкувалася, навіть на весілля синів, коли вони нього запрошували, він не приходив. Він взагалі не спілкувався з дітьми, ніяким чином не допомагав, практично своїх хлопчиків на ноги ставила я та мої батьки. Іншим дідусь та бабуся, Андрієві батьки, відмовились від онуків, сказали, що, мабуть, це не синові діти, якщо син з ними не хоче спілкуватися.
Та розмова не про те. Виросли мої Микола та Анатолій, одружилися сім’ї утворили. Я ж вирішила хоч якось їм допомогти. Я продала свою трикімнатну квартиру, собі купила квартиру меншу, однокімнатну на краю міста. Я медична сестра, на пенсію вийшла за вислугою років, тож якраз затишна околиця міста, те що мені потрібно.
Інші гроші які залишились, я порівну віддала синам це стало для них стартовим капіталом для придбання їхніх квартир. Тепер я зрозуміла, що я дала їм все, що могла і захотіла вже жити лише для себе. Так, звичайно я спілкуюся з синами, я рада що в обох уже є по донечці, я радо доглядаю за онучками. Їжджу до них в гості, вони привозять їх до мене. Та я ще зовсім молода жінка, п’ятдесят п’ять то хіба вік?
Я почала активно спілкуватися з сусідами, та ось до однієї з сусідок приїхав знайомий її чоловіка, щось він там допомагав їм робити у квартирі з ремонтом. Почали спілкуватися, звати Василь, він доволі такий харизматичний чоловік, моложаво виглядає, хоча й старший від мене на чотири роки. Виявилося, що Василь давно також розлучений, дітей у нього немає, живе він зі старенькою матір’ю.
Обмінялись телефонами, далі почали спілкуватися, він запрошував мене часто в кафе, ми часто з ним гуляли в парку. Інколи я навіть просила його прийти, коли в мене були якісь несправності у квартирі. За рік спілкування, Василь зробив мені пропозицію.
В гармонії та в романтиці ми прожили аж цілих пів року, а тоді неначе він зняв з себе маску. Завжди незадоволений, все йому не так, а тут мене ще й ошелешив, мовляв, а чому це ти в такому віці сидиш без роботи. Каже: “Віро, я тут знайшов вакансію, в приватні клініку потрібно санітарку, я сказав, що ти прийдеш на співбесіду, адже в тебе великий досвід.”
Я йому одразу сказала, що я своє відпрацювала, я хочу нарешті просто пожити. Він почав говорити мені, що не буде мене годувати та утримувати. При цьому, що він сам працював сторожем на автостоянці. Його зарплатня більш ніж в удвічі менша за мою пенсію. Я купую продукти, оплачую комунальні, квартира моя, а він говорить, що він мене годує та утримує.
Того ж вечора я зібрала його лахи та виставила за поріг. На наступний день до мене приходила навіть його старенька матір, щоб поговорити. Хотіла сказати, що Василь одумається, що він зміниться, він просто не звик жити в парі. Та при всій повазі до неї я їй сказала, що жити з її сином я не буду.
І дійсно ви знаєте, мабуть, я краще буду жити одна. Бо чим ти молодший, тим легше під когось підлаштуватись, легше знайти спільну мову. А коли ти вже стаєш старшим, ти розумієш, що ніхто не вартий твого спокою.