Мій чоловік все своє життя марив сином. В нього багато років була мрія мати хоча б одного сина. Ходити з ним на футбол та їздити на рибалку, ремонтувати разом машину в гаражі.
Але, як то кажуть – не судилося. А може і судилося, але ще не зараз. У нас є дві донечки. Першу вагітність і те, що буде донечка – чоловік сприйняв нормально. Так, він був розчарований, але таки переконував і себе і мене, що наступного разу буде син.
Донечку Василь дуже полюбив. Та й як можна не любити власну дитину. Коли Ангелінці було три роки ми вирішили, що потрібно йти до пологового за братиком. Тільки от біда, з пологового ми повернулися з сестричкою.
Василь був дуже засмучений. Навіть не говорив зі мною, наче це від мене залежить. А пізніше таки почав підходити до молодшої доньки і приділяти їй увагу.
Так, мені було не по собі, що чоловік на нас ображався. Та в той же час я розуміла, що він дуже сильно хотів сина.
Ми щодня розмовляли і таки домовилися, що втретє у нас обов’язково вийде син. Василь так заморочився над цим, що почав складати якісь графіки, вираховувати дивні комбінації чисел, щоб сто відсотково вийшов хлопчик.
Ми зачали третю дитину. У чоловіка і сумнівів не було, що цього разу точно буде син. А мені було байдуже. Це ж наша дитина і я її любитиму усім серцем, не залежно від її статті.
Коли на УЗД лікар сказав, що у нас знову донечка – Василь і чути цього не хотів, а я почала голосно сміятися. Всі наступні місяці вагітності чоловік знову зі мною не говорив, та й до донечок помітно холодніше ставився.
А я лише молилася, щоб трапилося диво і народився син. Василь ж б мені не дав спокою. І диво таки трапилося, у нас народився Владиславчик.