Мій тато дуже дивний чоловік. З ним просто нереально говорити і просити у нього бо-дай щось – теж важко. Він на все знаходить відмазки та ще й дуже розумними словами.
Взагалі наші розмови з татом не нагадують спілкування тата і дочки. Це швидше якісь переговори між засудженим та його захисником. Ну у моєму випадку не захисником, а тим хто обвинувачує.
Минулого тижня я попросила у тата, щоб купив мені планшет. Ноутбук у мене старенький і він часто глючить. Це дуже не зручно, особливо під час онлайн пари.
Та й взагалі навчання на першому курсі університету не очно – важко. Всіх своїх одногрупників я бачила лише у екрані монітору.
Тато ж опустив свої окуляри, відірвав погляд від якихось паперів і уважно подивився на мене, а тоді сказав:
– А де це написано, що я мушу тобі купувати планшет?
– Але ж тату, мій ноутбук не справляється з роботою і він застарілий. Ну будь ласка.
– В твоєму віці я навчався в бібліотеці. Гортав книжки, підручники і знаходив потрібну інформацію, яку потім переписував до зошита. А це зараз ви навчилися нічого не робити, лише “зкопіювати, вставити і роздрукувати”.
– Так я ж вчуся. Але мені потрібно бути присутньою на парі. У мене вже є кілька пропусків, як ноутбук перезавантажувався сам по собі.
– То виходь на пару з телефону. А хочеш новий планшет – зароби собі на нього!
– Як я маю на нього заробити?!
– Ось тобі папери – сказав тато і простягнув мені велику папку.
– Що мені з ними зробити, дуже цікаво?
– Як що? Перечитати і написати позовну заяву. Кілька таких справ і ти сама у мене заробиш гроші на планшет.
– Але ж тату, це довго і я не вмію таке писати.
– Хочеш планшет – навчишся. А зараз не заважай мені.
От я і не знаю, як переконати тата, що планшет мені потрібний вже, а не за кілька місяців. Та й мама з ним говорити не може. У ньогго нічого не існує просто так.