Я “погана бабуся”, саме так мене назвала невістка та мій рідний син. А все через те, що я вважаю, що їхні методи виховання абсолютно поза межами норми. Так, я знаю, що багато хто говоритиме, що батькам видніше, як виховувати, батьки краще розбираються, що зараз потрібно сучасним дітям. Так, я з цим згодна, але тоді коли це виховання ні яким чином не зачіплює мене. Батьки, які виховують свою дитину так, як хочуть вони, не думають про те, що поведінка їхніх дітей може якось впливати на сторонніх ще.
Приведу вам до прикладу останнє гостювання в мене сина з невісткою, та двох моїх онучок. Мої онучки, Ліля і Леся – це близнючки і їм по три роки. Так от, невістка з сином виховують дівчат так, що їм можна все, адже вони досліджують світ. І якщо я говорю, що це небезпечно, що це чіпати не можна, їхні батьки одразу втручаються і починають на мене сваритись, що якщо дітям все забороняти, то вони все життя всього будуть боятися і нічого в цьому житті не досягнуть. І взагалі, як сказав мені син, щоб навчитись забивати цвяхи, потрібно кілька раз попасти з тим молотком по пальцю. Хоча з його логіки я розумію, що якщо хочеш навчитись рубати дрова, то потрібно відрубати собі пальці, так виходить?
Так от, коли дівчата приїхали останнього разу до мене зі своїми батьками, їм конче захотілося спробувати на смак морквину прямо з грядки. Я пояснюю, що я вам вирву більшу, я вам помию та почищу, ні вони вперлись вони хотіли висмикнути самі, ну добре кажу смикайте. Але ж їм сподобався сам процес і вони почали витягувати по всій гряді. Я пояснюю, що вона ще не вся визріла, що їй ще потрібно рости, набрати сили, щоб потім вона могла стояти аж до весни в погребі. Та діти мене не слухались, син з невісткою спостерігала за цією картиною та милувалися і говорили “Вам, що шкода моркви?”. Так, шкода, бо це моя праця. Далі вони пішли по грядках, дійшли до баштана, кавуни та дині ще в той час були зеленими і були розміром з дитячий кулачок. Леся наступила ніжкою на кавун і він тріснув під ніжкою, розлетівся в різні сторони. І дітям це також сподобалось, і вони просто почали чавити ніжками ці невеличкі кавуни. Я вже ледь не плакала і просила сина з невісткою аби вони забрали дітей з городу. Адже якщо вони погуляють по всьому городу, то я залишусь абсолютно без врожаю. Син і невістка сказали, що це просто невеличкі пустощі і нічого від того лихого не станеться. І це лише маленька частина того, що вони витворяють.
За столом вони можуть пустувати, можуть плюхатися руками в тарілці, виловлювати щось там собі пальчиками. Коли дитині півтора року і вона досліджує так борщ, то це нормально, а коли дитині три і вона починає складати на столі в ряд картопельку, бурячок, шукати там капусточку, то це зовсім не смішно. Я вважаю, що це не виховання, це напущення своїх дітей. Та син з невісткою, знову ж таки, назвали мене недостатньо компетентною у вихованні малюків. Дівчата взяли ножиці і почали різати скатертину, дітлахам весело, а сину і невістці це також неважливо, мовляв, це ж якась матеріальна річ. Хіба вона важливіша за дитячі емоції, а вони ж таким чином розвивають моторику своїх ручок, а разом з цим розвивається їхня мова. Так, мені шкода скатертини, за яку я заплатила сто п’ятдесят гривень, зі своєї невеличкої пенсії.
І це було лише до обіду, до вечора в мене були і коти пострижені, і вазони зламані. Бо їм хотілося нарвати квітів і вони не придумали нічого кращого, ніж просто позривати квіти на моїх пеларгоніях. Взагалі, до вечора, я настільки насварилась з сином і з невісткою, що вони на мене образились і не дивлячись на те, що приїхали до мене на три дні, зібрали речі та поїхали назад у своє місто. Невістка сказала, щоб я більше не чекала їх в себе в гостях разом з дітьми. Що коли засумую можу приїхати до них. А син сказав, що йому соромно, що в його дітей така бабуся, для якої кавуни та вазони дорожчі за рідних онуків. От мені цікаво, ще є в когось такі онуки та діти, як у мене, чи це лише мені такі екземпляри дісталися.