Моє життя мало чим відрізнялося від будь-якої жінки в селі. З ранку вправлятися, тоді дітей в школу зібрати, сама на роботу, після роботи, город, господарство, діти. Чоловік працював на місцевій меблевій фабриці. Я в магазині. Двоє донечок-близнят.Начебто все як у людей. Але коли ти молодий та сповнений сил, то тобі не важко встигнути все зробити. Молодість змінилася зрілістю, багато чого переоцінюється. Зміни приходять з віком.
Доньки виросли переїхали до великого міста, навчаються й працюють. Я все так же працювала в магазині. А от чоловік другий рік був без роботи, фабрика закрилася, з роботи у селі лише фермери місцеві наймали, та він не хотів працювати у них. На заробітки також не мав бажання їхати, вважав, що вже застарий для такого екстриму. Хоча ж йому лише сорок п’ять.
Я ніколи не думала навіть, що колись наважусь на такий рішучий крок. Але життя непередбачуване. Цих два роки чоловік абсолютно розлінився, господарство не порав, в город не ходив, про хатні справи я взагалі мовчу. Спочатку в нього була депресія, як він всім говорив, а тоді й втягнувся. Я йду на роботу, а він ще спить, приходжу, він або телевізор дивиться, чи за комп’ютером, а ще може бути в котрогось зі своїх друзів. Господарство не поране, а йому байдуже.
Того дня я повернулася додому й не заставши чоловіка побігла на город, бо ж вже всі городи засадили, а в мене ще не все посаджене. До смерку працювала на городі, ледь жива зійшла. А тут і чоловік заявився, одразу помітила, на підпитку.
– А що це ти вечеряти досі не зварила, я он кумові машину ремонтував, втомився, а ти бач, розлінилася вже геть. Он в інших жінки як писаночки, все встигають, а ти як замокришка та ще й чоловіка нагодувати не можеш.
Як гіркого полину я наїлася, таке було відчуття, коли почула від нього таке. Я навіть говорити не хотіла з ним, мовчки вийшла з хати, сльози просто річкою текли. Двадцять чотири роки прожила з людиною, все робила, здоров’я своє не берегла, а тепер ще й погана. Попри пізню пору зателефонувала напарниці, попередила, що не прийду на роботу, зателефонувала до власниці сказала, що звільняюсь, попросила розрахунок, обидві мене зрозуміли. Повернулася в хату, а мій “зморений чоловік” уже спав.
Зібрала свої речі й першим же ранковим рейсом, ще в досвіта поїхала з рідного села. Все залишила, будинок, що своїми руками підіймала, город, садок, все велике господарство. Нічого на той момент мені було не потрібне, я втікала від того життя до якого докотилася.
Доньки мене прийняли та втішили. Через місяць я вже мала роботу з проживанням. Донечки не давали впасти у відчай. Чоловік зателефонував на наступний день і вимагав повернутися, сказав, що я здуріла. А тоді до донечок телефонував, щоб мене вигнали. Та не вдалося йому мене повернути.
Вже рік як я живу у місті. У свої сорок чотири я зрозуміла, що є інше життя. Що можна працювати й насолоджуватися працею, що можна не втомлюватися до смерті. Я маю час на себе і моїх дорослих дітей. До свого “втомленого чоловіка” не повернусь. Спільні знайомі переказали, що господарство він спродав, город сусідам віддав. А сам перебивається якимись підробітками в селі, частіше за чарку.
Жінки бережіть себе, чоловіки бережіть жінок, бо поки жінка терпить, доти сім’я тримається.