Наразі мені п’ятдесят п’ять років, я вже доросла жінка, самостійна, забезпечена, можна сказати, що успішно в кар’єрі. Я мама, бабуся, на жаль уже не дружина. Свою історію вирішила написати, адже дуже часто читаю історії від таких же, як я – не улюблений дітей.
У сім’ї я старша донька у своєї мами, ще в неї є молодша донька Міла. З моїм батьком мама розвелася, коли мені було лише два роки, я його жодного разу не бачила. Тому, свого вітчима Анатолія, я називала татом. Хоча він і не ставився до мене як до рідної доньки, для нього я була якоюсь дівчинкою, що проживає разом з ними, в одному будинку. Коли мені виповнилося шість народилася Міла, з того часу, мабуть, закінчилося уже моє дитинство, адже навіть пам’ятаю, як в першому класі я не йшла гратися з дітьми, а бігла додому, адже мені потрібно було до Міли, тому, що у мами багато роботи.
Коли я стала старша то повністю дивилась за сестрою, в цей час я мала не лише доглядати сестру, а й допомагати в городі, в саду, порати птицю. Ще старша стала, то вже й до більшої худоби мене приставили. І завжди коли мама сварилася, то говорила, що з мене нічого путящого не вийде, що я така ж безрука та безмозгла, як і мій батько. Що на все що я годжуся – це лише гної підбирати. Це дуже впливало на мою самооцінку. Я намагалася добре вчитися в школі, щоб бути успішною, щоб мама раділа. Але мама того не помічала, при тому, що наша Міла практично не вчилась зовсім і мама говорила, що просто вчителі не такі, що, мовляв, у дитини є таланти, а вони не розгледіли. Коли я приходила і казала, що в мене гарна оцінка, то мама завжди говорила, що я просто дуже хитра, знову ж таки, як мій батько і, мабуть, добре вдалося списати. Хоча я ніколи в школі не користувалася шпаргалками, та мама мені не вірила.
Коли я закінчувала школу, то мама одразу сказала мені, щоб я навіть не думала йти вчитися професії. Я маю йти на роботу на місцеву ферму, для того, щоб разом забезпечити для Міли нормальне майбутнє. Коли я намагалася, щось сказати наперекір, мама починала кричати на мене, та говорити, що я невдячна донька, що вона мене сама вигодувала, та все життя одягала, все мені давала, що мій поганий батько і копійки не доклав до мене, а я тепер не хочу їй віддячити.
І уже в шістнадцять років я працювала на фермі на рівні з дорослими. Працювала рівно рік, а тоді наважилася втекти з дому, після ще одної гнівних криків матері про те, яка я невдячна, про те, що я нічого не роблю, не допомагаю, я не витримала, зібрала свої деякі речі та майнула в місто. Поїхала не сама, подруга на рік менше мене, якраз закінчила школу і також їхала вступати до училища, я поїхала з нею. І не дивлячись на те, що рік я провела марно, я змогла вступити на навчання. Там, як студентам нам дали гуртожиток, я не боялась ніякої роботи, тому наймалася до людей, не дивлячись, що це місто у людей були клумби, які потрібно обробити, комусь потрібно якесь вікно пофарбувати, комусь квартиру прибрати. І я це за це все бралася, одночасно здобуваючи професію.
Коли мені було двадцять, я зустріла свого майбутнього чоловіка. Я дякую Богу за нього, адже завдяки йому я зрозуміла, що життя може бути іншим. Він був з вихованої, інтелігентної родини, там мене прийняли добре, жодного разу свекруха зі свекром не дорікнули поганим словом мені. Саме вони допомогли нам придбати наше перше житло, згодом звичайно ми заробили гроші і розширились. В нас народилися прекрасні доньки.
Чоловік зміг підняти мою самооцінку, зміг показати мені мою цінність. І ви знаєте, я зовсім не хотіла їхати до мами в село. Я розвивалась, як людина, я розвивалась, як мама, як дружина. Чотири роки тому, тяжка хвороба забрала мого чоловіка, я досі за ним сумую та доглядаю за моїми старенькими свекрами. Вони зараз практично на моїх руках, я для них готова зробити все, я їх доглядаю, не дивлячись на зайнятість на роботі, я щодня приходжу до них, я найняла їм людину, яка їм допомагає.
Але вчора, до мене зателефонувала моя сестра Міла, зателефонувала вперше за стільки довгих років. Вона мені повідомила, що наша мама дуже хвора, що їй потрібні ліки, що їй потрібен догляд. Міла запитала мене, чи не хочу я хоча б на старості згадати про матір, та віддати свій борг перед нею, як її донька. А я сказала їй, що я віддаю борги тим людям, кому дійсно винна за свій розвиток, за свій ріст, за своє щастя. А ще сказала, що боргів перед рідною матір’ю у мене немає, я їх відпрацювала, ще тоді, в дитинстві. Поклала слухавку і розумію, що в мені нічого навіть не ворухнулась, я навіть не відчула ніякого жалю до тієї жінки, що зараз десь там далеко хвора в селі. Всю любов до неї, вона в мені знищила ще тоді в дитинстві.
Ось така, моя історія. Любій своїх дітей однаково, адже в старості може бути дуже нелегко.