Я і мої молодші брати завжди заздрили тим дітям у яких були добрі бабусі і дідусі. Нам, на жаль, так не пощастило. Мамина мама не мала на нас часу, вона жила сама, тому була в пошуках свого щастя. Допоки у шістдесят три роки нарешті не вийшла заміж, а тоді вже не було в неї на нас часу, адже у неї був чоловік. Ми спочатку проживали на одному подвір’ї з батьковою матір’ю і скажу вам, що то, мабуть, був найгірший період в нашому житті.
Баба настільки не любила нашу маму, що це відчувалося на відстані. Ще коли ми були малими я пам’ятаю, як вона розповідала нам, яка нас погана матір. Пам’ятаю, як вона її кляла, бажала всякого їй лиха. На десять років вистачало у нашої мами нервів, а тоді вона сказала батькові, що вона збирає нас, трьох малих дітей та йде з цього подвір’я, бо жити на ньому неможливо. І як батько не вмовляв, мама не погодилась залишитися. Баба ж коли почала цю новину, то падала на коліна, хрестилась та кричала, що слава Богу, що ця пропаща жінка, тобто наша мама, разом зі своїми виродками, тобто з нами, іде з її подвір’я.
Баба ніколи нас не любила, якщо мамина мама, просто кілька раз в рік виділяла для нас час та деякі гостинці, то батькова абсолютно нас не любила, вона говорила, що ми не її внуки, що наша мама гуляща жінка, тому вона зраджувала батька, хоча крім баби ніхто такого не говорив. І от справжнє, нормальне життя в нас почалось тоді, коли ми дійсно переїхали з того подвір’я. Ми перестали бачитися з бабою, ми перестали бачити мамині сльози, батьки почали жити нормально. Ми знали, що батько раз в рік, на бабин день народження їде до неї, щоб її привітати. Але також знали, що коли він повернеться, то в хаті буде сварка. Через то, баба назавжди для мене залишилася злом.
Дуже швидко ми з братами виросли, я вийшла заміж, а брати в нас створювати сім’ю не поспішають, хоча й проживають окремо від батьків. Ми всі проїжджалися по світу. Але ось святкували батькове в п’ятдесятиріччя і зібралися всі до батьківської хати. Ми любимо збиратися всією родиною. Та найнесподіваніше сталося ввечері, коли вже ніхто не чекав гостей, бо вони всі порозходились.
Хтось постукав у двері, я пішла відчинила і ледь не зомліла від несподіванки, перед порогом стояла баба, батькова матір. Стара, згорблена жінка, вона вся була почорнівша, мені здається то все від злоби. Позаду неї стояв чоловік та сказав, що хтось вийшов до його машини аби він міг віддати бабині речі. Позаду мене почувся голос матері, яка запитала, які ще речі. Баба подивилась на маму нехорошим поглядом та сказала, що всі її речі, що вона переїжджає жити до сина. Можливо, якби батько добре не відсвяткував свій день народження, та в той момент не спав, то якось по-іншому розвивалися б події. Але його в той час коло біля нас не було.
Тоді, один з братів просто взяв стару за плечі, розвернув навколо в інший бік та сказав, тому хто її привіз, щоб він повернув її туди звідки привіз, тут у неї родичів немає. Ми зачинили перед бабиним носом двері, адже ми добре пам’ятаємо, як ця стара жінка ображала нашу маму, як вона кляла нас. Як вона бажала нам всього, злого не раз в дитинстві ми були лупцьовані саме нею. І зараз, коли вона стала старою, вона захотіла жити в цьому домі? Та ні цього не вийде, як баба не галасувала під дверима їй все ж довелося поїхати назад.
І знаєте, мені, а ні трішечки не шкода її. Я сама вже стала рік назад мамою і я знаю, що у моєї дитини найкращі бабусі, як зі сторони матері, так і зі сторони батька. Коли моя знайома дізналась цю історію то запитала чи мені не шкода стару жінку, адже як-не-як, вона моя рідна бабуся. Ні не шкода, коли вона була ще при доброму здоров’ї то нас вона не пожаліла, а любов та повагу потрібно заробити.