Про те, що в нас з Андрійом не буде дітей, ми дізнались на п’яту річницю після нашого весілля. Ми почали займатися лікуванням, вдавалися до народної медицини, ми відвідували різні храми та святі місця. Але єдина надія яка в нас була, це Екозапліднення.
Оскільки я не мала проблем з народженням дітей, а от чоловік був абсолютно безплідним, тому саме я вговорила його на те, щоб народити дитину від невідомого донора. І зрештою мені це на це вдалося його вмовити. А оскільки ми проживали далеко від рідні, то ніхто навіть не здогадувався про те, що дитина не його. Я змогла виносити та народити прекрасну донечку. Нас вітала вся наша рідня, всі були дуже раді та щасливі. Я була на сьомому небі від щастя.
І коли нашій донечці було три місяці, Андрій сказав, що він хоче поїхати до столиці на заробітки, для того, щоб зробити нормальні кошти. Я, якщо чесно, була здивована такому його рішенню, адже і в нашому невеличкому містечку, він працював на доволі престижній посаді і заробляв непогані кошти. Мені хотілося, щоб він більше часу був зі мною та новонародженою донечкою. Але він сказав, що він вже прийняв рішення і вже звільнився з попередньої роботи, тому я просто погодилась.
А на третій день, від коли він поїхав у столицю, він прислав мені повідомлення у вайбері, де писав про те, що на жаль він не може полюбити цю дитину, адже він знає, що вона не від нього. І тому, щоб не ламати себе, і не робити морально боляче мені та дитині, він краще буде від нас на великій відстані. Для мене то було великим шоком, я не знала, що робити, та як реагувати. Практично місяць ми з ним зовсім не спілкувались, лише іноді він присилав повідомлення із запитанням, як ми і у відповідь я лише писала “Все добре”
І от тиждень тому, він приїхав додому, і дуже змінився. Чоловік дуже схуд. До нас він прийшов з повними руками подарунки і довго просив у мене пробачення. Сказав, що за цей місяць він зрозумів, що жити без нас не може. Зрозумів, що йому важче жити без нас, ніж жити з думкою, що донька не його. Сказав, що зробить все можливе, щоб ми стали справжньою щасливою сім’єю.
Але проблема в тому, що за цей місяць я зрозуміла, що зможу сама прекрасно жити зі своєю донькою. Для мене його від’їзд і та його повідомлення було величезною зрадою, і я не знаю як вчинити правильно. Я відчуваю, що почуття до цієї людини в мене просто зникли, неначе не було цих спільних років. Я поки що не знаю, чи зможу я його пробачити, чи зможемо ми жити далі як сім’я. Він мені пояснює, що йому потрібен був час для роздумів, час для того, щоб зрозуміти, чи зможе він з нами жити. Але коли він брав собі цей час, він не запитав мене, що потрібно мені. А мені була потрібна його підтримка, якої на жаль він мені не дав.