Зараз, пишучи свою історію, я просто сиджу і плачу. Я їду в автобусі з маленькою дитиною, їду не від доброї долі. Річ у тому, що мій чоловік виявився не настільки добропорядним та хорошим чоловіком, яким обіцяв бути до одруження. Проживши з ним три роки, та народивши рік тому від нього дитину, я дізналася, що він ще до весілля мав коханку, і цих три роки він навіть не думав від неї відмовлятися. Коли я почала виставляти йому претензії, адже це було неймовірним ударом для мене. Він просто без слів, зібрав речі мої та малюка і вишвирнув нас з квартири. Добре, що я маю свої заощадження, тож не залишилось ніякого вибору, як просто придбати квитки в рідне місто, та вирушати до батьків.
Та дорогою сталася прикра біда, коли потрібно було робити пересадку з одного автобуса в інший, у мене забрали сумочку, з документами та з грішми. І я розуміла, що я залишилась без нічого, та саме жахливе, що я була без телефона, він залишився у сумочці. Я навіть не могла нікому зателефонувати, я стою і розумію що мій єдиний на сьогодні автобус до рідного міста вирушає за двадцять хвилин. Часу на те, щоб шукати сумочку не було зовсім, зателефонувати до рідних нема з чого, якщо я побіжу зараз писати заяву в поліцію, автобус вирушить і я з однорічною дитиною залишуся ще на добу в цьому місті.
Я стояла розгублена біля здоровецької валізи з маленькою дитиною і просто плакала. Водій автобуса до якого я підійшла з проханням відвезти мене в пункт призначення, я знала, що там буде зустрічати мене батько і матір. Я йому пояснювала ситуацію, я говорила йому, просила та пояснювала, що там за мене заплатять йому за квиток. Що на жаль у мене така ось ситуація, він же мені сказав: “Іди, пиши в поліцію заяву, хай тобі шукають, заплатиш та й поїдеш”. І я не знала, що робити, чесно, настільки була розгублена, що нормально не могла мислити.
Аж тут я почула, що хтось мене смикає ззаду за лікоть, повертаюсь, а це старий чоловік сидить в інвалідному візкові. І знаєте що? Він мені простягнув кілька купюр різного номіналу, я зрозуміла, що коли під’їхала лише до цього автовокзалу, то я помітила цього чоловіка. Він сидів і грав на баяні, а люди йому кидали кошти в паперовий ящичок. І ось ця людина протягнула мені гроші. Він сказав: “На, тобі з дитиною потрібніше, а я собі ще зароблю, дасть Бог.” Я ще вагалась хвилин п’ять, а тоді його запитала як його звати, звати його Василь Миколайович, попросила в нього номер телефону, він махнув рукою та й сказав: “Та який телефон, дочко, я не маю кому телефонувати.” У мене з собою, у моїй валізі була лише пачка печива, я віддала йому та дуже просила, аби він чекав мене тут завтра.
І от залишається ще кілька хвилин до мого приїзду додому. Перше, що я зроблю, це попрошу тата і маму, аби вони мене завезли завтра назад у це містечко, я знайду Василя Миколайовича і віддячу йому. Настільки, настільки зможу. Адже ці дев’яносто шість гривень мене дуже виручили. Чомусь водій не зрозумів мого прохання, ні пасажири які їхали в тому ж напрямку, не могли позичити мені цих нещасних дев’яносто шість гривень, а людина яка сама сидить під палючим сонцем та заробляє собі на шматок хліба увійшла в моє положення. Я сподіваюсь що він мене там дочекається і я обов’язково йому віддячу. Все ж таки світ не без добрих людей. Лише на жаль, що цих добрих людей дуже мало. Та ще й в основному ми не звертаємо на них уваги, а вони поруч.
Чекайте мене, Василь Миколайович….