Я до безтями боялась завагітніти. Одна лише думка, про те, що я стану мамою, не давала мені спокою. Уже у вісімнадцять років, я поставила на собі клеймо так званого чайлдфрі. Усім хлопцям з якими зустрічалася, одразу говорила про те, що ніколи в майбутньому не планую мати дітей, всіх це лякало.
Лише Дмитро цього не злякався. Коли ми зустрілися, мені було двадцять три, а йому двадцять шість. Запропонувавши серйозні стосунки мені, він дізнався про моє ставлення до того, що в майбутньому я не планую бути матір’ю. Його це не лякало, він був наполегливим та говорив, що заради кохання він готовий прожити все життя лише зі мною. Я ж бачила його погляди захопливі, коли він бачив маленьких дітей. І я неодноразово говорила йому, що якщо в один прекрасний момент він захоче продовження роду, то я зрозумію і відпущу його від себе, щоб він знайшов ту, хто дійсно народить йому дитину. Він же говорив, щоб я навіть не мріяла про те, що зустріну свою старість без нього.
Того весняного, теплого ранку я почувалась надто зле, щоб піти на роботу. Увесь ранок нудило, я ледь не втрачала свідомість. І коли Дмитро побачив мій стан, він запитав “Можливо ти вагітна?”, я заперечила, що це категорично не може бути. Адже я приймаю надійні протизаплідні засоби. Та на третій день мого нездужання, чоловік все ж таки повіз мене в лікарню.
А в лікарні після всіх аналізів до нас зайшла лікарка, та з посмішкою на обличчі сказала, що вона нас вітає, що скоро у нас буде первісток. Я бачила, як радіє Дмитро і відчувала, як холонуть руки і ноги у мене. Здавалось, що я забула навіть як дихати, настільки мене паралізував страх. Я почала ридати, ще там в палаті, говорила те, що я не хочу, що я не буду народжувати. Дмитро заспокоював мене як міг, медсестра уколола мені заспокійливе і лише тоді я наважилась розказати своєму коханому причину свого страху. Про це не знав ніхто абсолютно, він був перша людина кому я це розповіла.
Свою рідну матір я ніколи не бачила, вона залишила мене маленькою в пологовому, щойно народжену. Ніхто не знає навіть як її звали, як її прізвище. Мама Люда мене удочерила, коли мені було всього два тижні від народження. Я її запам’ятала дуже ніжною, милою і доброю жінкою. Батько Павло також був хорошою людиною, я завжди відчувала їхню любов та підтримку. Про те, що вони мені не рідні, я дізналася лише згодом, коли їх не стало.Але у віці п’яти років мені повідомили про те, що в мене скоро з’явиться братик чи сестричка. Я раділа разом з батьками, я чекала народження цієї дитини. Та на жаль, коли мама була на восьмому місці вагітності, щось сталося і дитинка народилася неживою, я бачила страждання мами. Тоді ще дитиною мені було її неймовірно жаль і вже тоді я розуміла, що вагітність – це погано. Коли я була в третьому класі, я бачила знову радість батьків, я знову чула про те, що в нашому будинку буде радість. І дійсно, цього разу мама народила сестричку, маленьку, красиву, пухленьку дівчинку, яку назвали Богданою. Та на жаль, вона прожила всього два місяці і щось сталось. Я пам’ятаю, як мама щоранку збиралась і йшла на кладовище і була там до вечора. Мабуть, рік, а можливо і два, я жила практично повністю під опікою батька, матір була лише як тінь. Вона йшла зранку з дому, а на вечері її батько силоміць приводив додому, бо вона була готова спати там біля могилки своєї дитини. Але з часом вона оговталась, з часом я побачила її посмішку, я раділа разом з нею, я раділа тому, що моя мама до мене повернулась. Вона знову говорила як вона мене любить, а я боялася запитувати її щось про малих дітей, про вагітність. І ось мені одинадцять, вона знову вагітна. Я вже не раділа з батьками, я боялася, що знову щось станеться. І сталось не поворотне, при пологах не змогли врятувати ні маму, ні братика. І тоді тінню став мій батько, його практично не було вдома, він був там біля рідних могил. І вже тоді я зареклася бути вагітною, я зреклась того, що колись народжу дитинку, я сказала що краще на все життя залишусь однією, ніж так страждати. Два роки батько ще протримався, а тоді хвороба забрала його від мене. Мене забрали до притулку, я не розуміла чому бабуся і дідусь не можуть мене взяти до себе. І лише там, в притулку вихователька мені сказала правду, вона сказала, що я не рідна, сказала, що мама Люда і батько Павло мене взяли маленькою і вдочерили.
Я не можу вам передати того стану, допоки я не пройшла лікування, так я перестала згадувати картини дитинства, мені перестали снитися мої рідні. Але я все одно боялась бути вагітною і ось це сталось. Дмитро вислухав мою розповідь, обійняв і сказав, що ми все переживемо, щоб там не було, він завжди поряд, і він мене буде оберігати так, що ми зможемо народити здорову дитинку.
То було п’ять років тому. Зараз я дивлюсь на це босоноге щастя, що зранку влітає в нашу кімнату, з розпущеним, кучерявим волоссям та кричить “Доброго раночку, матусю і татусю!” Я дивлюсь у її неймовірно щасливі, веселі очі на рум’яні щічки і радію, що я стала мамою цієї прекрасної дівчинки. Я рада, що тоді Дмитро не дав мені перервати мою вагітність.
Чи зник мій страх? Ні не зник, я не ризикую знову. А знаєте чому? Бо в мене з’явився новий страх. Я боюсь, що зі мною щось станеться і тоді моя донька все життя буде боятись так, як і я. Тому я присвячу своє життя свої єдиній зіроньці.