Я до сімнадцяти років жила в селі, я з нетерпінням чекала коли закінчу вже одинадцятий клас, щоб втекти до міста. Я ненавиджу цю важку сільську працю. Хоча були люди в селі, які жили в задоволення, вони обробляли невеличкий город, вони тримали зовсім мало господарства і вони виглядали щасливішими. А у моїй сім’ї все було інакше. У нас, мабуть, найбільше городів по всьому селу, у нас завжди було по кілька корів, свиней, різної птиці та кролів.
Уже з малечку я працювала, я мала свої обов’язки, я не могла піти гуляти зі своїми подружками, допоки не попораю птицю, не дам їсти кроликам. Ще було подвір’я, яке постійно потрібно було підмітати. Трохи підросла і тоді на мене виділили корову, адже матері важко було їх всіх доїти. Коли я запитувала, чому не можна купити доїльні апарати, батько говорив, що це все примхи, що все життя люди працюють і нічого, а я хочу вирости панею.
Я втікала з села після свого випуску, хоча батько мені говорив, що освіту мати не обов’язково, головне для жінки це вдало вийти заміж. Так все ж я почала здобувати освіту. Їхати додому зовсім не хотілося, тому практично, що вихідних я брехала своїм рідним, що маю багато завдань, що потрібно підготувати багато рефератів, що буду з подружками всі вихідні сидіти та працювати. Додому приїздила рідко, раз у місяць, чи два місяці і тоді ніхто не запитував чи я хочу, чи можу першим ділом ставала до праці. Ще батько став помічати те, що в мене з’являється манікюр, він сердився говорив, що для робочих рук то посміховисько. А я не хотіла мати робочі руки, я хотіла мати жіночі, ніжні, адже коли я приїхала на навчання то дівчата, що поселились зі мною в гуртожитку, були здивовані тим, як виглядають мої руки. Адже як не намагалась я привести їх в порядок, як не намагалася їх відбілювати та зволожувати, після важкої праці на городі, так після господарства вони стають грубими.
Саме тому мені дуже шкода мою маму, яка все життя тільки працює, працює і все. Батько того не розуміє і завжди говорить, що він працює для сім’ї. А я єдина дитина в них, то навіщо стільки? Хоча вони продають молоко, сир та сметану, продають птицю на м’ясо, продають свиней, продають городину. Ми не жили заможним життям, кошти батько складає на майбутнє. Коли воно настане те майбутнє? Невідомо. Відомо лише те, що це дуже важка праця.
Коли я закінчила перший курс, а додому не хотілось їхати. Я за допомогою однієї подружки знайшла собі роботу офіціанткою в кафе, разом з цією ж подружкою ми винайняли кімнату. Батько дуже сердився на мене, сварився телефоном, та говорив, що така пора, що роботи дома повно, вони з матір’ю не встигають. Та я працювала і їхати додому не мала змоги.
І ось почався другий курс, з роботи звільнилася, тож змога їздити до батьків повернулася. Востаннє, коли я приїхала на вихідні, то вирішила, що не буду нічого робити. Спочатку сказала матері та батькові, що досить уже скільки працювати, що пора майже все спродати та жити для себе. Вони образилися, сказали, що я набралася у місті всіляких дурниць, що в селі люди всі роблять, а ті, хто не робить, то ледарі. А я того ж вечора, замість того, щоб піти поратись з мамою в хліві, пішла до своїх колишніх однокласниць. Повернувшись під ранок, лягла спати. Не дивлячись на те, що батьки кілька раз мене будили вже зранку, мені вдалося протриматися в ліжку до обіду. Вставши по обіді, я бачила, що батьки обоє на мене сердиті, але я удавала, що нічого не розумію.
Під вечір зібрала свої речі та сказала, що вирушаю вечірнім автобусом, бо навчання. Мама мовчала, а батько почав знову невдоволено говорити мені про те, що я за рік стала ледаркою. Коли вже проводжали мене на автобус, то батько сказав, що з такою допомогою я можу до них і не приїжджати. Я розумію, що вони настільки можуть образитися, що перестануть мені допомагати, але я вмію працювати, я зможу себе прогодувати. Мені дуже шкода маму, бо вона дуже важко працює, на рівні з батьком. Я не можу і не хочу ставати такою, як вона, вічно втомленою, похмурою жінкою яка виглядає доволі старше на свій вік. Я не можу батька пояснити того, що не потрібно так тягти все на собі. Їхні однолітки виглядають від них неначе на років двадцять молодшими.
Я сподіваюся і дуже на те надіюсь, що вони нарешті оговтаються та зрозуміють, що їхнє майбутнє уже почалось, і що ті кошти які вони всі ці роки збирали по краплинці, вони використають на себе. Сподіваюсь вони встигнуть в цьому житті відпочити.