Хочеться комусь виговоритись, на жаль, рідні уже не залишилось, вірніше вони є, але нема між нами розуміння. Ще минулого року в нас була велика дружня родина. У моєї мами є три сестри, у яких уже є свої сім’ї, свої діти. Тобто родина велика. Допоки була жива бабуся, ми збиралися дуже часто і вона раділа тому, що нас так багато. А п’ять років тому бабусі не стало, а ми з мамою, яка все життя проживали з нею, залишилися в її хаті. Тітки жодного разу, жодним словом не говорили до нас про те, що хату слід розділити.
Можливо, тому, що коли давно, вони бувши двадцятилітніми повиходили заміж і вже понад тридцять років не проживають тут. А мама моя все життя прожила зі своєю мамою, можливо тому, що молодша. Коли заміж виходила за мого батька, то вони залишилися жити з бабусею разом, згодом батька не стало, мама заміж так і не вийшла, так все життя і прожила зі своєю мамою. Саме тому, жодного разу, жодна тітка не сказала матері про те, що слід відділити частину будинку кожній у спадок.
І от минулого року знову біда зазирнула до мене, водій не справився з кермуванням і наїхав на мою маму. Я не пам’ятаю свого життя після того, мабуть, місяців два. Було дуже важко, я залишилася без найріднішої для мене людини. У свої двадцять п’ять я поки що незаміжня, тому саме мама для мене була єдиною моєю рідною людиною.
Але щойно виповнилося пів року, як не стало матері, до мене завітали мої три тітки. Завітали не просто так, сказали, що вони прийшли ділити спадок. Я була здивована, який кажу спадок, будинок, мабуть, же ж мамин був, тепер значить мій. І тут тітки почали кричати на мене, що я безсовісна, що це будинок їхньої матері, що я ніхто, що я мушу збирати свої речі та йти куди-інде, тому, що вони будинок продадуть.
Я дуже сподівалась на те, що закон буде на моїм боці, зараз у нас іде судова тяганина. Адже вони перша лінія для спадку від бабусі, а тоді вже я. Тітки сказали, що вони зі мною чинять ще по-людськи, адже суму від продажу будинку, вони розділять на чотирьох і ту четверту частину віддадуть мені. Але я за ті кошти не зможу придбати навіть невеличку халупу в нашому селі, у нас дуже дорогі будинки.
І от я, проживши двадцять п’ять років у цьому будинку, мушу зараз збирати свої речі і йти шукати притулку. Де справедливість? Чому ж вони п’ять років тому, коли не стало бабусі, не ділили спадок. Я також найняла адвоката і сподіваюся, що те, що я з народження проживаю в цьому будинку, я тут прописана, якось вплине на рішення суду. Інакше я не розумію де шукати справедливості.