Маю проблему, таку, що у свої п’ятдесят, покохала чоловіка значно молодшого за мене, якому лише тридцять п’ять. Почуття в нас взаємні, хоча він про це не знає, адже він мені у своїх почуттях зізнався, а я про свої мовчу. Навпаки говорю йому, що це неможливо.
Якби ми були з ним обоє вільні, проблем, мабуть, би і не було б, бо я не на то зважаю на те, що вікова різниця така. Але в мене є чоловік, який на п’ять років старший від мене і цього року ми будемо святкувати тридцяту річницю нашого весілля. Я не можу згадати жодного поганого моменту з моїм чоловіком. Одружувались ми з великого кохання, все життя я відчувала його підтримку, його любов, його повагу, його розуміння. Він, в прямому сенсі слова, носив мене на руках. Він ще досі дарує мені квіти без приводу, він може просто так запросити мене до ресторану, просто так придбати якусь прикрасу. Дійсно так буває, що ми прожили тридцять років разом, а я досі відчуваю, що чоловік мене кохає.
Івана я зустріла випадково зовсім. Він працює таксистом в одній з відомих фірм, я постійно там замовляла машину. І так сталось, що на мій виклик три рази підряд приїжджав він. Тоді він почав зі мною розмовляти, запитав, чи вірю я в долю і сказав, що, мабуть, недарма ми зустрілись, три рази підряд. Він запропонував мені піти з ним на чашку кави, я одразу попередила про те, що заміжня. Іван сказав, що ні на що не претендує, просто кава та розмова з приємною людиною.
Ми випили каву, ми довго розмовляли того вечора, він виявився доволі таки цікавим молодим чоловіком. Я сказала про свої вік, він не повірив, сказав, що мені максимум сорок три, можливо, то був просто комплімент, але то було приємно. Випивши кави я сказала, що на цьому все, ми не можемо продовжити більше наше спілкування, бо я кохаю свого чоловіка та ніколи не зраджу його.
Проте він не втрачав надії і це я зрозуміла, коли кілька раз побачила його, який сидить біля нашого під’їзду у своїй машині та спостерігає за мною, та за моїм чоловіком. Інколи він присилав мені деякі повідомлення. А коли два тижні тому знову викликала таксі і до мене приїхав він, я йому сказала, що ми не варто плекати надію. Іван сказав, що розуміє мої почуття, та не буде нікому розповідати про свої. Він не хоче руйнувати моє життя, адже хоче, щоб я була просто щасливою.
І після цієї розмови, коли ми з ним остаточно розставили всі крапки над “І”, я відчуваю якесь спустошення. Я не розумію, що зі мною відбувається, мені наче чогось не вистачає, він більше не стоїть машиною біля нашого під’їзду, він більше не пише мені повідомлень. Мені соромно зізнаватися, але, мабуть, проживши зі своїм хорошим прекрасним чоловіком тридцять років я закохалась у зовсім іншого.