Мій син вже давно живе в місті. Ще після того, як поїхав навчатися в училище, а тоді вступив до університету, тоді знайшов роботу. І до тридцяти років він уже зміг навіть придбати свою квартиру. Я дуже рада за свого сина, він наполегливий, працьовитий, він повертаючись в село, до нас з чоловіком, ніколи не відмовлявся допомогти нам фізичною працею. І ми всіма силами також яку могли копійку заробити, скласти, все намагались дати синові.
Допоки він не придбав квартиру, то від нашої допомоги не відмовлявся, а відколи вже має своє житло, то сказав, що відтепер нашої допомоги фінансової брати не може, не буде, йому совісно. Єдине, що погоджується брати – це продукти. Але й допомагає нам з городом, садом та господарством, як тільки випадає можливість.
Два роки тому, наш Владислав одружився. Марина дівчина з нашого села, на чотири роки молодша від мого сина. Я не можу сказати щось погане про неї чи про її сім’ю, тож коли вони одружилися, я була рада. Адже все ж таки йому тридцять років, його батько на той час вже був давно і одружений і син у нас вже народився. Я хвилювалася, щоб бути при здоров’ї, коли онуки народяться.
Рік жили вони, я навіть не знала, що в них і як відбувається. А тоді невістка втратила роботу, потрапила під скорочення. Я також цьому не передавала значення, вони гостювали у нас в селі, допомагали як нам, так і свата. Допомагав в основному Владислав, адже невістка говорила, що вона не для того виїхала з села, щоб тоді повертатись в село і важко працювати. Ми її і не заставляли, все-таки вона дівчина, їй ще народжувати.
А місяць тому мали відгуляти їхню другу річницю весілля. Та за день до цього, прибігла до мене сваха і сказала, що мій Владислав посварився з Мариною і відпровадив її до батьків у село. Сваха просила, щоб я поговорила зі своїм сином, та все ж таки попросила його помирити з дружиною, вона ж таки жінка, вона ж емоційна, все буває. То нехай він, як чоловік, з розумінням віднесеться до неї.
Я, яка не звикла втручатися в синове життя, все ж таки наважилась до нього зателефонувати. Запитала, що сталося, син спочатку не хотів говорити, а тоді все ж виговорився. Виявляється, що Марина вже рік як без роботи і шукати її ніяк не збирається. Сказала, що в дитинстві так напрацювалася, що тепер ти про роботу навіть думати не хоче. Владислав можливо б не був проти, адже зарплатня хороша. Тим більше, що сподівався на народження дитини. Але про дітей Марина не хотіла думати, сказала, що ще для себе не пожили. А ще у Марини щодня зростали потреби. Вона зачастила ходити по різних салонах, почала в інтернет-магазинах замовляти багато різного одягу. Останньою краплею стало те, що вона сказала, що вона втомилася вже готувати і, що вона знайшла хороший ресторан, з якого можна замовляти їжу додому. Син порахував, що його зарплатні не вистачить тоді ні на що. Тому посварилися і в результаті, Марина поїхала до батьків.
Почуте мене дуже здивувало, я сказала сину, що це його життя, його рішення, що може робити, що хоче. Коли зателефонувала до свахи та розповіла те, що він сказав син. Я почула як збоку невістка почала репетувати про те, що вона жінка і вона має право жити так, як хоче, що вона не зобов’язана за ним доглядати та йому готувати, що це вона жінка, і їй мусять догоджати. Я не дослухала до кінця, поставила слухавку.
Якщо чесно, за сина було дуже образливо, адже він в мене вихований і терплячий, я не повірю, що він збрехав і, що він міг ображати Марину. Три тижні від свахи не було ніяких звісток. Звичайно люди в селі почали вже перешіптуватись та говорити про те, що наші діти розійшлись. І ось вчора зателефонувала знову сваха, і говорить мені, що Марина все обдумала і вона вже змінилася, що вона готова йти вже шукати роботу, що вона хоче повернутися назад. Але оскільки вона жінка, то їй не личить йти на примирення першою, вона чекає поки Владислав до неї зателефонує та попросить пробачення. Я сказала свасі, що якщо вона хоче, то може сама зателефонувати до мого сина і розповісти це, адже втручатися в їхнє сімейне життя я не буду. Сваха сказала, що розчарована в мені як у матері і кинула слухавку.
Як буде далі не знаю, чи помириться діти, також не знаю. Це їхнє життя і їхнє рішення, і пхати свого носа туди куди мене не просять я не буду. Тим більше, що розмовляючи з сином я чую, що він своїм життям задоволений.