Колись, коли я була малою, то бабуся мені сказала, що мій суджений, якщо потрібно мене і на печі знайде. Я тоді з неї сміялась, та говорила, що як же він мене знайде, якщо на печі сидітиму. Але те, що не зрозуміло тобі у тринадцять, стає зрозумілим у тридцять три. Родом я з невеличкого села, то мені хотілося як найшвидше після закінчення школи переїхати до великого міста, хотілося розвитку, хотілось там зустріти свою долю. Як і кожна дівчинка я мріяла вийти заміж, створити сім’ю, мати діток, тож одразу після школи вирушила на зустріч свого майбутнього.
Навчалась професії, тоді влаштувалась на роботу, справно працювала і все було, за ці роки змогла придбати однокімнатну квартиру, машину. Лише чомусь не щастило в особистому житті, два рази в мене були серйозні стосунки, які лише призвели до того, що я була дуже сильно розчарована в чоловіках.
Коли мені виповнилося тридцять три роки, я несподівано захотіла залишити все і просто поїхати в село. Робота мені це дозволяла, адже в основному була віддаленого формату, лише раз чи два рази за місяць потрібно бути в офісі, для того, щоб стати звіт. Тож зібравши всі свої речі, здала квартиру квартирантам я поїхала у своє рідне село. На жаль, уже не було моєї бабусі і мого батька, була лише одна мама. Мама мене весь час розпитувала, чому я покинула місто, чому досі незаміжні, чи вона хоч побачить онуків. Я не хотіла нічого пояснювати, тому просто говорила, що, мабуть, ще не час.
Того вечора я, як завжди, після напруженої роботи за комп’ютером, вийшла в наш сад, подихати свіжим повітрям. Проходячи повз яблуню, почула спочатку шелест, а потім помітила, як щось летить згори і падає додолу. Це був хлопчина років семи, із-за іншої яблуні вискочила дівчинка трохи менше і кинулась до хлопчини, почала його підіймати. Я підбігла до малих, адже сама злякалася, але він не міг стати на ногу, та дуже плакав. Я не могла зрозуміти чиї це діти, але часу не можна було гаяти, бо я бачила, що в дитини зламана нога, тому швидко посадивши дітей у свою машину помчала до районної лікарні, адже в нашому селі медпункту на жаль уже немає. Дорогою розпитувалась хто вони, як їх звати, хлопчика виявилося звати Данилом, а дівчинку Соломійкою і вони мої сусіди. Живуть там вони уже два роки, відколи їхній батько придбав там будинок, а їхній матері не стала, вона зараз дивиться на них з хмаринок і, мабуть, це вона розсердилась на Данила, що він поліз у чужий сад по яблука.Зрозумівши чиї це діти, я одразу за телефонувала матері та попросила сказати сусідові.
Уже через пів години сусід був у лікарні, ним виявився високий, симпатичний чоловік, приблизно мого ж віку. Першим чином він спитав, як його син, а тоді почав просити в мене пробачення, що його діти залізли до нас в сад. Я його заспокоїла та сказала, що нічого страшного, що ми, сільські діти, всі через це проходили.
Зачекавши поки дитині поставлять гіпс, ми кожен на своїй машині вирушили додому. Я наступного ранку, набравши кошик найсмачніших яблук, пішла провідати малого сусіда і вони мене запросили до себе на чай. Ми довго спілкувалися, новий сусід, якого звали Андрій, виявився доволі цікавими співрозмовником. Я щовечора ходила провідати маленького сусіда з проламаною ногою.
Коли зняли гіпс наші вечірні зустрічі не завершилися. А навпаки перейшли на новий рівень. Уже другий рік як я стала дружиною для Андрія і мамою Данилкові та Соломійці. Діти досі жартують, що якби ж не ті яблука то ми з Андрієм не познайомилися б.