Лише у свої сорок я зрозуміла хто насправді для мене близька людина. Я росла хорошою, слухняною дівчинкою, донечкою, онучкою. Завжди намагалась радувати батьків, дідусів, бабусь, мене у всьому ставили у приклад старшій сестрі, яка росла неслухняною та бешкетливою. Я ж намагалась робити все за нас двох, бо любила її хотіла, щоб і її похвалили. Хоча моя Оленка завжди мені говорила “Не старайся їм все одно, їм аби перед людьми було гарно”
У двадцять я вийшла заміж, потрапила в сім’ю де чоловік був єдина дитина у мами. І тут я намагалася у всьому догодити, у всьому зробити правильно. Чоловікова родина була заможною, свекруха завжди в цьому мені наголошувала, говорила, що от якби не ми ти й в люди б не вибилась. Я слухала її, слухала чоловіка, паралельно встигала допомагати батькам, адже як хороша донька мала виконувати обов’язки перед ними. У всьому намагалась бути хорошою.
Народила двох прекрасних доньок. Ніколи дітям нічого не перечила, завжди хотіла дати найкраще, тому й працювала більше навіть за чоловіка. Ніколи їх не навантажувати роботою, адже розуміла, що вони тендітні дівчатка навіщо воно їм. Добре пам’ятала своє дитинство, коли я працювала на рівні з батьками.
І от у сорок років поспішаючи на свою роботу я неправильно стала на ногу, настільки неправильно, що просто упала. При падінні пошкодила ногу у стегні. Піднятись не могла, зателефонувала чоловікові. Він був на роботі сказав, що заради такої дрібниці, як моя нога відпрошуватись не буде, адже тоді прийдеться відпрацьовувати понаднормово, сказав “Просто виклич таксі або швидку”. Тому швидку я викликала собі сама. Добрі перехожі допомогли мені, перенесли мене в безпечне місце.
Пролежавши потрібну кількість днів у стаціонарі мене забрали додому. Нелегка була в мене операція, нелегке було моє одужання. Я вам скажу що більш важко було морально. Вдома мною були всі не задоволені, свекруха бурчала, що вона на старості не збирається нікого доглядати, що це ми її маємо доглядати, а не вона якусь там пані. Чоловік також сказав, що він не звик виконувати таку роботу, тому мені доведеться якось пристосовуватись. А як же тут пристосуєшся, тут навіть собі не можеш їсти приготувати. Донькам на той час було дев’ятнадцять і вісімнадцять, обидві студентки. Обидві сказали, що я все на що я можу розраховувати від них це просто чай та бутерброди, адже вони не мають часу на готування та догляд. І на тому дякую, але проживши в такій атмосфері два дні мені хотілося кричати від знемоги.
Зателефонувала мамі просила про допомогу. Мама сказала, що допомогти не може, адже в неї на руках моя бабуся хвора, хоч і не лежача. Вона не зможе як з її слів сказано “За двома каліками доглядати, бо вже не ті сили та вік не той.”
Єдиною людиною хто прийшов мені на допомогу то була моя Оленка. Вона приїхала на другий день, в дома не було чоловіка та доньок. Сестра приїхала зі своїм чоловіком та своїм сином, зібрали мені найнеобхідніші речі та просто перенесли мене до своєї машини. Свекруха вслід лише сміялася і запитувала чи надовго вони забирають такий “невагомий скарб”.
Ви знаєте, весь цей час до свого одужання я прожила в сестри. Я дякую їй безмежно за те, що ці дні вона присвятила мені, не дивлячись на те, що вона працює на роботі, не дивлячись на те, що в неї є своя сім’я.
Чоловік на диво був не те, що не проти, а навіть радів, говорив “Ну так, доглядати за хворими мають жінки, а не чоловіки”. За весь час лише два рази приїжджав до мене, до сестри додому, а доньки так взагалі кілька раз лише зателефонували, бо, бач вони зайняті.
Від мого одужання вже пройшло понад рік, але я дуже змінилася. Адже саме потрапивши таку ситуацію, я зрозуміла хто є хто. Нещастя, що стало зі мною, відкрила мені очі на людей, що мене оточують.
Першими моїми кроками це було звільнення з важкої роботи. Я знайшла роботу поряд з будинком недалеко, з легше та гнучкішим графіком. Свою зарплатню дев’яносто процентів я витрачаю на себе і хочу сказати вам, що це не залишилося осторонь від уваги доньок, вони були вкрай незадоволені, адже звикли, що мама – це така собі скарбничка. Що потрібно, мамо, дай, що хочуть – мамо, дай.
Я тепер не їжджу допомагати своїй матері, зовсім і мені байдуже, що мене осуджують. На прохання свекрухи я тепер також відповідаю байдужістю. А коли чоловік нещодавно захворів, я сказала йому, що нехай найме собі доглядальницю, благо він з багатої та благополучної родини, тож, мабуть у його матері є гроші на таку послугу.
Єдина людина для якої ми нічого не шкода, ні грошей, ні свого часу – це моя Оленка. Вона людина яка поряд у будь-який важкий для мене момент.