Я у п’ять років зрозуміла, що таке зрада. Зрада найріднішої людини, тобто мами. Я пам’ятаю, коли вона збирала речі та говорила, що хоче прожити життя, а не мучитись. Я не розуміла, що значить мучитись, я розуміла одне, мама кудись іде. Я чула, як гримав на неї батько, та говорив, що вона – матір, вона так не може вчинити. А вона йому тоді відповіла “Я матір, ти батько, ми однакові, де сказано, що лише мама має виховувати дітей, ти ж любиш свою доньку, ти про неї подбаєш” і пішла, навіть не поцілувавши на прощання.
І ще кілька років після того я її чекала, чекала на день народження, на Новий рік, на кожне свято, на кожні вихідні. Я уявляла, як вона приїде, привезе мені багато подарунків, як мама буде просити у мене пробачення і говорити, що вона їздила далеко, щоб купити мені все на світі. А я їй скажу, що мені не потрібно подарунків, що мені потрібна вона, моя матуся рідненька. А її не було. І восьмого березня, коли діти в садочку, в школі розповідали мамі вірші, я не розповідала, я не могла, я плакала. Вчителі мене жаліли тому не давали віршів.
А коли мені виповнилося десять, батько зустрів її – Ліну. Вона була нашою сусідкою поверхом вище. Кілька разів вона просила батька щось їй полагодити, адже він майстер на всі руки. А одного разу, батько йшовши до неї, взяв мене. Я вже була дорослою дівчинкою і зрозуміла для чого, адже в Ліни був накритий красивий, святковий стіл. Батько сів поряд з сусідкою і сказав мені, що вони люблять один одного і хочуть жити разом, і саме тому він запитує мене, чи я буду згодна, аби він жив з Ліною. Я на той час вже розуміла, що мама не повернеться, я погодилась. Ліна тоді обійняла мене і сказала, що вона не претендує на місце рідної мами, але вона буде робити все можливе і залежне від неї, щоб я була в безпеці, що коли мені буде потрібна допомога, вона буде поряд.
Для мене було дивним приходити додому і бачити там чужу жінку. Було дивним бачити, що на свята на столі у нас не лише бабусина їжа. Ліна вчила мене готувати, прасувати одяг, вчила, як правильно підбирати одяг, в нашому домі з’явилися кімнатні рослини, з’явився затишок. І коли мені виповнилося вісімнадцять, ми зібрались за великим столом. Я вислухавши всі привітання рідних які тоді, піднялась і сказала, що хочу подякувати своїй мамі, за такий чудовий день, що завдяки їй і я багато чого знаю у своєму житті. Я бачила, як присутні сидять затамувавши подих, але я тоді встала зі свого місця, підійшла обійняла Ліну та сказала їй: “Дякую тобі, мамо”. Того вечора очі Ліни не були сухими, вона так і плакала допоки всі не розійшлись. І я, хоч вже була дорослою, після того називала її лише мамою.
Зараз мені двадцять два. Але ось місяць тому сталось те, що було потрібно мені тоді в п’ять років. Прийшла якась жінка, пихата вся така, гонорова, але я її впізнала одразу. Так, вона змінилась, але той же погляд зверхній, теж сурове обличчя з тонкими губами. Коли відкрила двері, вона одразу зайшла у квартиру і сказала “Привіт, донечко, скучила?”, а я сказала: “Ні, ви, мабуть, помилились, я не сумую за своєю мамою, вона тут поряд” позад мене з кімнати вийшли батько і Ліна. Ця колись рідна для мене жінка зміряла їх поглядом, сказала “Що знайшов мені заміну?” батько не встиг відповісти, бо сказала я: “Та ні, не дай Боже тобі заміну шукати, він знайшов ту, яка стала мені мамою, а ти йди далі влаштовуй своє життя” Я виштовхнула її з квартири і закрила двері, попередивши, що якщо вона ще раз до нас прийде, я викличу поліцію. Після того вона до нас більше не приходила. А я вважаю, що приказка правду говорить, що не та мати яка народила, а та яка виростила, виховала, любила, допомагала, оберігала і була поряд у важкі моменти життя.