Анна повернулася у селі спонтанно. Після розлучення, яке вибило землю з-під ніг, їй хотілося тиші й чистого повітря. Місто, де вона прожила більшу частину життя, раптом стало чужим.
Батьківський будинок виявився із занедбаним садом і старою грубкою. «Нічого, упораюся», — сказала вона собі. Щоранку бралася до справ: то фарбувала паркан, то виривала бур’ян, то пекла пиріжки у старій печі.
Одного дня, коли Анна збирала яблука, за тином почувся тоненький голосок:
— Тітонько, можна мені до вас?
Перед нею стояла дівчинка років дев’яти, худенька, з косичками. В очах світилася надія й водночас сором’язливість.
— Звісно, ось яблука бери, — усміхнулася Анна. — Хочеш, я тобі ще пиріжок дам?
Дівчинка несміливо взяла яблука й розповіла: вона живе з бабусею та дідусем, бо мама давно за кордоном, а тато зник, коли вона була зовсім малою.
Анна відчула, як щось стислося в грудях: ця дитина нагадала їй саму себе — колись вона теж чекала материнських обіймів, яких часто бракувало
Наступного ранку до Анни на подвір’я заїхала чорна іномарка. Водій вийшов, і вона оторопіла: перед нею стояв Андрій, її однокласник і перше кохання.
Високий, підтягнутий, у дорогому піджаку. В юності він завжди сидів позаду неї на уроках і тихо смикав за косу. Після школи поїхав до міста, вступив у політехнічний, а далі — бізнес. З того часу вона його не бачила.
— Анно? — він здивовано примружився. — Це справді ти?
— Я, — вона розгублено усміхнулася. — Не думала тебе тут зустріти.
— Я купив землю під будівництво неподалік. Вирішив заїхати в рідне село. А тут — ти…
Відтоді Андрій усе частіше з’являвся поруч. То завезе будматеріали для її ремонту, то допоможе розпалити піч. З дівчинкою, яку звали Марійка, він швидко подружився: приносив їй фарби, книжки, одного разу навіть новий рюкзак.
— Це він для тебе, — підморгнув. — Щоб у школі була найкраща.
Марійка світилася від щастя й дедалі частіше бігала не до своєї хати, а до Анни.
Село гуділо чутками: «Он, бізнесмен і розлучена Анна щось крутять». Але їхні зустрічі справді були особливими. Вечорами вони сиділи на лаві під яблунею, згадували школу, перше кохання, мрії, які так і не здійснилися.
— Ти знаєш, — одного разу сказав Андрій, — у місті в мене є все: бізнес, гроші, квартира. Але щастя немає. Я розлучився. І весь час думаю, чому ми тоді не були разом.
Анна мовчала. Вона теж пам’ятала ті листочки, які він колись кидав їй на парту.
Одного дня Марійка прибігла до Анни зі сльозами.
— Бабуся захворіла, дідусь теж ледве ходить. Я не знаю, що робити…
Анна одразу ж побігла з нею додому, а потім привела лікаря. Андрій оплатив ліки й запропонував:
— Анно, давай заберемо Марійку до тебе, хоча б на якийсь час. Вона ж тут пропаде.
Дівчинка швидко освоїлася в новому домі. І щоразу, коли сідала за стіл між Анною та Андрієм, здавалося, ніби вони вже давно сім’я.
Минуло кілька місяців. Вечір, сад, запах печених яблук. Андрій узяв Анну за руку:
— Ми з тобою довго ходимо колами. Я хочу прямо спитати. Анно, будь моєю дружиною. І давай разом виховаємо Марійку. Вона вже й так наша.
У Анни навернулися сльози. Вона подивилася на нього, на дівчинку, що у вікні малювала фарбами, і нарешті відчула: ось воно — життя, про яке мріяла.
— Так, — прошепотіла вона. — Так.
Через рік у їхньому домі стояв дитячий сміх, запах свіжого хліба й шум бізнесових дзвінків, які Андрій брав уже в саду. Анна знову була коханою жінкою, Андрій — щасливим чоловіком, а Марійка нарешті мала справжніх батьків.
— Бачиш, — якось сказав він, обіймаючи Анну, — перше кохання іноді справді повертається. І стає останнім.