Хочу розповісти історію нашого батьківства, той не легкий шлях який ми пройшли й проходимо до цієї пори. Ми з Антоном одружилися бувши вже дорослими людьми, обом було по тридцять років. Обоє вже були готові до сім’ї, обоє забезпечені. Після весілля вирішили жити в його квартирі, мою ж квартиру почали здавати в оренду.
Мабуть, перше про, що ми говорили одразу після того, як вирішили одружитися, про дітей. Ми дуже про них мріяли, що в нього, що в мене було дуже багато хрещеників та племінників, ми всіх їх любили, ми їх всіх підтримували, але дуже хотілося мати своє рідненьке дитя.
Та як би ми не старалися ми не могли зачати дитину. Коли все ж таки у віці з тридцяти двох років я завагітніла. То лише два місяці я була вагітною, це дуже вплинуло на мене, на мій психологічний стан, на стан мого чоловіка. Ми чомусь вирішили, що нам не судилось бути батьками, через мій гормональний фон. Та коли приїхала моя подруга зі столиці й порадила, що можна зробити Еко запліднення.
Ми трохи вагались, але зрештою зваживши, всі за та проти, ми наважились на таку процедуру. Так вона коштує недешево, але ми вирішили вкласти все, що в нас є, лише заради того, щоб стати батьками. Про наше рішення знали лише найрідніші, тобто наші батьки, якщо мама моя стала для мене підтримкою, то мама чоловіка стала навпаки нас пригнічувати.
Я не буду розповідати всі ті процедури, все те, що нам довелося пройти. Але ми змогли. Так це було важко, це було нелегко, це було дуже-дуже страшно. Зараз нашому Богданчику уже три роки й цих три роки ми тішимося нашим сином. Ми дякуємо Богу за його народження та звичайно дякуємо тим лікарям які супроводжували нас весь цей нелегкий період.
Але ось є людина в нашому оточенні, яка не вірить, що це наша дитина і це моя свекруха. Вона постійно шукає якісь відмінності між сином та онуком, постійно говорила всім про те, що мені поселили ембріон від чужого чоловіка. Розповідала, що її син вирощує чужу дитину, вона це говорила не лише нам, вона говорила це всім навколишнім. Що, мовляв, я дурна селючка поїхала у велике місто, а там мені байстрюка всадили.
Все дійшло вже до такого, що мій чоловік не витримав і попросив мене аби ми зробили з ним тест на батьківство, аби він показав своїй мамі, щоб закрити їй рота. І ви знаєте я погодилася, адже хотілося їй доказати, але при одній умові, я сказала Антону, що якщо це буде доведено, що дитина його то його мама назавжди піде з нашої сім’ї, з нашого життя. І мій Антон погодився на те.
Поки робився тест, я вже й сама хвилювалася, адже ніхто насправді не знає, можливо дійсно сказали, що це буде наша дитина, а підселили чужу, всяке в голову лізло. І ось настав той день ми отримали тест. Я не можу вам передати тих емоцій, тієї радості, того щастя коли там було зазначено, що на дев’яносто дев’ять і дев’ять сотих мій чоловік є біологічним батьком нашого Богданчика.
Уже пів року минуло як ми не спілкуємося зі свекрухою. Спочатку вона робила спроби перепрошувати, а тепер звинувачує мене втому, що я підкупила тест. Та ми тримаємося від неї осторонь. Я не хочу з нею спілкуватися, я не хочу, щоб вона спілкувалася з моїм сином. Чоловік мене у всьому підтримує, за що я йому вдячна.
Та головне у нас є наш Богданчик і ми щасливі. Не бійтеся йти за своєю мрією не дивлячись ні на що. Так це нелегко, це важко як фізично, фінансово, морально, але це того варте. Наші діти – наше майбутнє.