Ще з дитинства пам’ятаю, що наша квартира ніколи не була пустою. Завжди було багато родичів, як зі сторони мами, так зі сторони батька. Квартира в нас простора, чотирьох кімнатна, тож родичі з задоволенням проводили у нас час. В основному всі родичі були сільської місцевості. Батьки їм не відмовляли, адже людям потрібно було їздити в місто, вирішувати свої справи. Ті, чи інші родичі, могли бути у нас навіть тиждень. Ще також практично що літа приїжджали мої двоюрідні брати та сестри до нас. Адже вони вважали, що в місті більше розваг і більше можливостей дітям для відпочинку і розваг.
Мені зовсім не подобалося те, що наша квартира завжди переповнена, хотілося затишку та спокою. Але часто бувало таке, що навіть у моїй кімнаті хтось спав і тоді я йшла спати до батьків. Коли підросла і почала говорити мамі і татові, що так ненормально, що я не хочу спати у їхній кімнаті, батьки сварилися, говорили, що це родичі, це родина, це сім’я. Не можна відмовляти коли людям потрібно.
З часом я здобувши освіту, зустріла свого чоловіка, вийшла за нього заміж, переїхала до нього. Я нарешті могла отримати той спокій про який мріяла з дитинства. А родичі все так же продовжували навідувати моїх батьків. Мої батьки були вже у поважному віці і, на жаль, минулого року я з обома ними попрощалася. Спочатку не стало мами, а за нею не витримав і тато.
Я стала спадкоємицею їхньої квартири. Ми з чоловіком жили у двокімнатній, тому вирішили перебратися у квартиру батьків, а свою квартиру здавати квартирантам. І що ж ви думаєте, родичі навіть не думали змінювати свої звички. Практичну через місяць, як ми заселились у квартиру батьків, до нас вже завітала мамина двоюрідна сестра. Вона привезла своїх двох онуків, бо їм хочеться погуляти містом. Чесно кажучи, я була не дуже задоволена, але я їм не відмовила. Лише поїхали ці гості, через день уже приїхали нові гості, вже з татової сторони. І кожен хто приїжджав, говорив, що дуже добре, що ми не продали батьківську квартиру, а залишили. Виявляється, що всі родичі хвилювалися, якщо ми продамо, то до кого ж їздити будуть, а так добре коли є своя квартира в місті, ще й така велика.
Та довелося посварити з усіма родичами, адже вони дізналися, що я відмовилася взяти на квартиру двох студентів. У маминої двоюрідної сестри онука вступила до Вишу, і у татової рідної сестри онук вступив до коледжу, і от, і одні, і в другі родичі попросилися до нас на квартиру. Сказали, що все одно, у нас поки що немає дітей і всі кімнати пустують. Якщо чесно, перспектива, що в нас постійно житимуть підлітки мені не дуже подобалась, тому довелося відмовити родичам і прямо сказати, що у нас не гуртожиток.
Ця новина швидко рознеслась між іншими родичами, багато хто телефонував та намагався нас присоромити, розповідав, що через свою жадібність ми з чоловіком залишимось без родичів, що будемо самі на цьому світі і коли буде потрібна допомога, ніхто нам не допоможе. Хоча, я прекрасно пам’ятаю ті часи, коли хворіли батько чи мама і потрібні були кошти, і тоді жоден із їхніх родичів не допоміг, навіть копійкою, всі говорили, що вони бідні, живуть в селах, зарплати малі. Тож допомагали тоді мамі і батькові їхні друзі, тож перспектива, що ми залишимося без допомоги родичів, не надто мене лякає. Можливо, для когось я дійсно буду здаватися черствою та занадто жадібною, але це те, що я хотіла побачити у своїх батьках.