Мені уже шістдесят п’ять і я хочу розповісти історію, яка сталася з нашою мамою. То було дуже давно п’ятдесят років тому. Я зі своєю сестрою близнючкою якраз вступила до училища. А наша мама залишилася в селі, залишилась сама, батька не було, він нас покинув заради іншої сім’ї. Не знаю чому, але в селі чомусь нашому було це чимось ганебним, що тебе покинув чоловік, хоча я розумію, що винуватий в цьому сам батько, адже це він пішов в сім’ї, а не матір. Але все одно, мама всього соромилась, практично сиділа дома, не виходячи на вулицю. Тому провівши нас на навчання, мама зайнялась господарством, працювати вона не могла, адже мала інвалідність ще з дитинства.
Ми часто писали мамі листи, дуже за нею сумували, але коли прийшов один лист, він нас дуже стурбував, завжди мама писала, що вона з нами сумує, що їй одиноко вечорами, а тепер вона нам написала, що в неї є радість і ця радість не дає їй сумувати. Ми з сестрою не знали, що мама має на увазі, вона писала, що коли ми приїдемо додому, то вона обов’язково нас познайомить зі своєю радістю. Різні були в нас тоді здогадки, сестра говорила, що мама, мабуть, кошеня якесь прийняла, я думала, що в неї з’явилася якась подруга. І ледве дочекавшись канікул, ми помчали до мами.
Приїхали та тільки відкрили хвіртку на подвір’я, були дуже здивовані, там висіло прання, там висіли маленькі дитячі речі, ми навіть не знали, що подумати. Забігли до мами в хату і були вражені, мама сиділа біла столу, а на руках у неї сидів малесенький хлопчик, мабуть, рік не більше від роду.
– Мамо, хто це?
– Дівчатка, знайомтесь, тепер це буде ваш брат, звуть його Дмитриком.
Ми тоді, пам’ятаю, навіть не знали, що говорити. Тоді мама розповіла нам історію. Вона щовечора ходила до річки, яка протікала нижче нашого городу, там черпала воду і поливала городину. Пішла і цього разу, прийшла і побачила там молоду дівчину, яка сиділа з маленькою дитиною прямо на березі, на краю. Мама привіталась з нею та спитала, що вона тут робить. Дівчина почала плакати та сказала, що не хоче жити на цьому білому світі, розповіла історію мамі про те, як її молоду та неосвічену покинув чоловік. Мама її вмовляла не робити лиха, не губити себе і дитину. Дівчина сказала, що цей хлопчик все одно їй не потрібен, що вона його або згубить, або віддасть в притулок. Мама просила аби не губила дитя, просила аби вона віддала їй цього хлопчика і дівчина погодилась.
Мама запросила їх до себе, вони одну ніч переночували в мами, на наступний день дівчина кудись пішла і повернулася під вечір із речами цієї дитини та з усіма документами. Перші дні, коли сусіди ставили запитання, чия це дитина, мама всім говорила, що це син її племінниці з Києва, що племінниці потрібно працювати, а дитину глядіти нема кому. Сусіди дивувались та говорили, що є для цього спеціальні установи, для таких малих дітей, мама пояснювала, що хлопчик дуже хворобливий і тому не віддають для ясел. За місяць, мабуть, запитання в сусідів закінчились. Всі в селі вже знали, що це племінниці дитина, а нас же мама просила нікому про ні про що не розповідати.
Всього довелось пережити в житті нашій мамі й нашому Дмитрику. Коли йому було три, відкрилась справжня правда. Були і суди, були, і різні статті для нашої мами. Навіть така, що вона викрала в когось дитину, але завдяки тому, що в неї були документи на Дмитра, мамі вдалось відшукати його справжню матір, вдалося випросити в неї відмову офіційно від сина. Протягом двох років матір намагалась офіційно встановити Діму і їй це вдалося. І ми завжди були поряд, ми її у всьому підтримували. Мама після того, як офіційно встановила Дмитрика, продала хату в нашому селі та переїхала в інший бік країни, щоб ніхто нічого про неї не знав.
Ось уже п’ять років, як нема нашої мами і коли ми проводжали її в останню путь, брат прощаючись з нею сказав: “Дякую тобі, що ти мене любила більше, ніж рідна”, ми були здивовані. І того ж дня запитали його, невже він знав, що наша мама його не народжувала. Він розповів, що дізнався ще коли йому було двадцять років, до нього приходилось якась жінка, вона приходила і просила, аби він її пробачив, розповіла, що вона справжня матір, розповіла про ту історію біля річки, і просила, аби він її прийняв. Та він її прогнав, сказав, що не хоче її знати, що його справжня матір та, яка там, біля річки, забрала його до себе, не дала згубити його маленьке життя. Він нікому не розповідав про ту зустріч, особливо нашій мамі, знав, що в неї хворе серце і не хотів її сліз. Ми дивимося на нашого дорослого, вже трішки посивілого брата і розуміємо, що він нам рідний, хоч і не по крові, він так любив маму, як навіть ми, рідні не могли.