Життя непередбачуване і сповнене різних сюрпризів. Іноді приємних, іноді не дуже, а іноді таких про які ти навіть не думаєш, не мрієш про них, а вони беруть і трапляються.
Коли моя Настя прийшла додому та сказала, що вона хоче познайомити нас зі своїм хлопцем і майбутнім чоловіком. Ми навіть зраділи, донька вже доросла їй двадцять четвертий рік, дехто з її одноліток уже двічі, а то й тричі став матір’ю. А наша Настуся все кар’єру будує. Ми познайомилися з Данилом, він виявився доволі приємний хлопець, розумний, видно, що гарно освічений. А ще дуже видно, що він гарно вихований.
Виявилося, що він не місцевий. Його фірма перевела з центрального офісу в наше містечко, до цього він працював у Києві там і живуть його батьки з молодшим братом. До цього з усією сім’єю вони проживали в Данії, а сім років тому повернулися в Україну.
Мені подобалося спілкуватися з Данилом, він завжди знаходив тему для розмови. Я бачила, як він уважно ставиться до моєї доньки, раділа за їхні відносини. Чоловік також був у захваті від майбутнього зятя, іноді навіть гримала на них, щоб вони виходили з гаража, бо обоє автолюбителі.
Коли я дивилась на Данила уважно, він мені когось нагадував, але я не могла згадати кого саме, манери, погляд десь я це вже бачила. Іноді Настя жартувала з мене, запитувала: “Мамо, що ти видивляєшся в моєму нареченому?”
Так промайнув рік з нашого знайомства. Данило часто гостював у нас, а Настя часто залишалася на квартирі в нього ночувати. Ми вже звикли до того. Та ось Настя сказала, що вони вирішили узаконити свої відносини. Данило того ж самого вечора прийшов до нас і сказав, щоб ми чекали сватів на наступному тижні.
Робота по дому кипіла, ми взяли з чоловіком відпустки на цей тиждень, хотілося зустріти гостей якнайкраще. Готувалися, прибирали, докуповували, все докладали.
І ось прийшов той назначений день, якби ж я знала, що він мені принесе. Якби ж я знала хто стоїть за тим порогом, коли я відчиняла двері. Коли відкрилися двері я зрозуміла чиї очі та чиї манери я бачила у своєму майбутньому зятеві.
Сльози котилися самі собою, як і сльози моєї майбутньої свахи. То стояла Ірина – моя зведена сестра. Коли ми були малими, лише по три роки, наші батьки були одружилися. Моя мама та Іринин батько жили разом, а коли нам з Іриною виповнилося по шістнадцять, батьки наші розлучились. Вона зі своїм батьком поїхала тоді за кордон, а я залишилася з мамою в Україні. А тоді закрутилося життя, завертілось у кожного своє ми не спілкувалися, то було дуже давно зараз нам обом по сорок п’ять років. І життя зробило нам сюрприз, нас знову звела до купи доля.
За нами повибігали наші діти, наші чоловіки стояли поруч і всі в нерозумінні чому ми ридаємо. Поки моя Настя не розрядила нашу тим, що запитала: Мами, а ви чого так ридаєте, бо щасливі, що нарешті нас спекаєтесь? Сльози від радості за цю зустріч переросли у дружній сміх.
Того вечора нас був чи то сватання, чи то просто сімейна зустріч, на якій ми розповідали нашим дітям, про те як прийшло наше дитинство. Та розповідали одна одній про своє життя. Ірина розповіла про те, як вона мандрувала з батьком з однієї країни в іншу. Про те, як вийшла заміж за українця якого зустріла там же за кордоном, як вони повернулись. Вона мене не шукала, по поверненні, бо думала, що я ображена як і моя матір ображена на її батька. Батьків наших, до речі, вже обох немає на цьому світі.
Ось така вона доля загадкова, не знаєш кого ти зустрінеш і коли. Але правду кажуть – долю конем не об’їдеш.