Моє життя – це боротьба, я весь свій свідомий вік намагалася комусь довести, що я хороша, що я корисна, що мене є за що любити. Але все змінилося після того, як я зустріла людину, що пояснила, що люблять не за щось, а просто так, за те що ти є.
Коли не стало мого батька, мені було два роки, тож його я не пам’ятаю. А коли мені виповнилося три, мама вийшла заміж в друге. Дядько Андрій був біля нас все моє життя. Він мене не ображав, але й батьком не став. Він ставився як до порожнього місця, ніяких емоцій чи підтримки. Мама ж насолоджувалася своїми почуттями до нього і не намагалася якось нас здружити.
А коли я пішла до школи мама народила братика Дениса. Я завжди з заздрістю дивилася на тих дітей, яких приводили до школи і зустрічали після школи. Мені ж мама пояснила, що братик малий і потребує мами більш ніж я. І я чекала коли вже він виросте. Навіть на батьківські збори мама не мала часу прийти. Я ж ще намагалася гарно вчитися, щоб мама мною гордилася, повертаючись зі школи я не бігла гратися, а помагала мамі в силу своїх років. Мама ж була завжди мною не задоволена.
На жаль, скільки б я не старалася – любові так і не отримувала. Після дев’ятого класу мама сказала, що я маю жити в гуртожитку, бо я вже доросла. Так закінчилося моє дитинство.
Я поєднувала навчання з роботою. Я не тільки забезпечувала себе, я навіть економила на всьому, щоб дарувати подарунки маминій сім’ї. Та все одно це сприймали як норму, ніякої похвали чи підтримки. Так тривало доти, поки мені не виповнилося двадцять.
Саме у такому віці я зустріла Рому. Це була перша людина яка дала відчуття любові і турботи. Та найбільше мене вразила його родина, люди просто випромінюють любов та доброту.Я нарешті отримала родину якої так хотіла.Саме тоді я просто перестала випрошувати любов і розуміння у маминій сім’ї. Але їх це мало хвилювало, мені ніхто не телефонував і ніхто не цікавився де я, і що зі мною.
Так минуло десять років мого нового, щасливого життя. І ось неочікувані гості – мама і вітчим. Моє здивування зашкалило. Та коли вітчим сказав, що вони засумували за донькою, то в мене геть очі ледь на лоба не вилізли.Тобто десять років не сумували, а тут раптом? А ще людина яка мене за двадцять років навіть на ім’я рідко називала – називає мене донькою, дивно чи не так?
А все виявилося дуже просто їм потрібні гроші. Їхній коханий синочок Денис просто ігроман, він набрав стільки боргів, що тепер все життя має віддавати. Але останні кредитори люди надто серйозні й чекати не хочуть. От мої родичі й згадали про мене, а вірніше довідалися, що мій чоловік із заможної родини.
Та їх чекало розчарування, я їм відмовила. Хоч мама й намагалася розповісти мені про обов’язки перед родиною, та я їх не слухала. А мій чоловік виставив їх за двері. Можливо хтось і засудить, але я не відчуваю провини.