Розповім вам, як я погодилась на спільне проживання з невісткою та сином. І протривало те проживання, рівно пів року. Добре, що хоч не послухала рідніх, та не продала свій будинок. При тому, що стосунки у нас досі прекрасні.
Коли ми з ріднею почали розмову про те, щоб проживати разом, то моєму внучку якраз було два місяці. Діти приїхали до мене провідати мене та вмовляли мене, аби я продавала свій будинок та приїжджала до них. У них, в іншому селі, будинок більший, двоповерховий, місця всім вистачить. Мені окрему кімнату вже приготували, сказали, що поїду, бо Наталці, це моя невістка, важкувато з малим, а я б допомогла щось приготувала, щось зробила. Та й веселіше разом жити.
Якщо чесно, я була рада таке чути, рада, що мої діти мене не цураються, що кличуть до себе жити. Але от хату чомусь не поспішала продавати, бо це батьківська хата, побудована моїм батьком, своїми руками. Мені шкода було віддати чужим людям. Тому сказала, що продамо згодом, а поки що зібрала свої речі розпродала господарство та й поїхали до сина з невісткою. Невістка в мене дуже хороша, ніколи нічим мені не дорікнула, але проживши там пів року я вирішила, що не можу там жити. Кожна сім’я має жити окремо.
У них будинок великий, господарство, і сад, і город роботи є біля чого. Але ж є одне, але все має бути так, як хоче син та невістка, бо вони господарі. А я ж звикла, що воно трішки не так. Дивлюсь на їхню роботу, а в самої у душі все кипить. Пішли на город садити картоплю, вони садять по своєму, а я не можу, бо мені хочеться взяти лопату, та по-іншому. Але, що робити, мовчу, бо не я тут господиня, так само і з грядками, невістка садить по одному, а я знаю як робити по-іншому, і знову ж таки мовчу, а в самої в душі все колотиться. Звичайно я допомагала, бо часто Наталка від малого не могла відійти, перші місяці дитина дуже була неспокійна, то я ж могла їсти зварити, в будинку прибрати, роботу вистачало, але все одно я розуміла, що я тут лише як гостя.
До дітей часто приходили друзі, а мені вже хотілось спокою, мною не зневажали, мене також кликали до столу, та мені не до веселощів. Хоча жодного разу ніколи я не почула лихого слова від сина чи невістки, але все одно я проживши з ними пів року зрозуміла, що затужила за рідним домом. Тому зібравши врожай цього року на городі в них, та в саду, сказала дітям, що поїду на зиму до себе. В мене там і дрова є, якось перезимую. Вони звичайно були дуже проти, та я сказала, що дуже сумую за подругами своїми, за своєю хатою, що по гостювала, онучок трішки підріс та спокійніший став. Онучок уже може бавитись потрішки собі сам, поки невістка щось робить. Я обіцяла їм, що приїду на весну, аби допомогти з городами, поки маю силу звичайно. Син з невісткою доли мені багато чого зі свого городу та саду, ще консервації, що ми з невісткою разом все літо робили. Знову ж таки по невістчиних рецептах, хоча я звикла робити по своїх.
Діти відвезли мене додому. І я вже тиждень насолоджуюсь своєю хатою. Не можу натішитись, що нарешті я знову сама собі господиня. Тепер, не розумію я тих батьків, які прагнуть все життя прожити разом з дітьми, які не дають їм жити своїм життям. Зрозумійте, вони молоді, вони хочуть, щоб все було по їхньому. А як ви не можете це терпіти, то так, як і я просто живіть окремо і не псуйте відносини з дітьми.