Я з дитинства чекала осені для того, щоб піти в ліс по гриби. Я неймовірно люблю цю пору, коли навкруг різнобарвне листя, а під ногами скарб, що ховається під цими самими листочками. Коли виїхала з села до міста, то моя пристрасть не згасла, я чекала сезону грибів. На роботі всі знали, що відпустку я беру саме восени, завжди жартували, що в минулому житті була мавкою, тому мене так тягне до лісу.
А три роки тому, моє тихе полювання принесло зміни у моє життя. Я як завжди відправилася у відпустку, у своєрідне село до своєї матусі. Щодня виділяла час, щоб піти в ліс, хоча мама просила вже не приносити грибів. Того дня я як завше вирушила в ліс, погода була прекрасною, осіннє тепло більше нагадувало літо. Я дуже швидко наповнила відерце грибами. І вже вирушила додому, аж тут почула стогін. Якщо чесно, я навіть злякалася, хоча і знаю цей ліс, як своїх п’ять пальців, але все ж таки було страшнувато.
Я вирішила швидше повернутись додому та почула неначе хтось до когось гукає. В мені боролися і страх, і цікавість. Все ж таки я вирішила подивитись, що то за дивні звуки. Пройшовши всього кілька метрів, я побачила людину, яка сидить спиною притулившись до дерева. Побачивши мене, він махнув рукою і попросив мене підійти ближче, сказав, що йому потрібна допомога. Знову ж таки відчуття страху і цікавості боролися в мене.
Я наважилась. Пішовши ближче я побачила, що його ліва нога у неприродній позі. Я запитала, що сталося, він сказав, що прийшов по гриби, неправильно ступнув і зламав ногу. Я запитала, чому він не зателефонує, не покличе когось на допомогу, він сказав, що зв’язку немає. Я дістала свій мобільний телефон, дійсно зв’язку не було. Я не знала як вчинити, уже було ближче до кінця дня і значить уже скоро почне смеркати, тим більше в лісі. Тобто йти по допомогу, а тоді повертатись назад не було часу. Я вирішила допомогти незнайомцю.
Спочатку знайшла велику палицю, дала йому в руку, іншою рукою він сперся на мою спину. Якщо чесно, випадковий знайомий був кремезним чоловіком, а я тендітною малою жінкою. Так, невеличкими кроками ми вийшли на узлісся. Дорогою познайомились, звали його Святослав і він приїхав до свого друга у наше село, дуже захотілося піти прогулятись до лісу, пошукати грибів. У друга свої клопоти, сім’я і він от вирушив сам. Та так необережно потрапив у таку халепу. На узліссі зв’язок був, він зателефонував до свого друга і той приїхав йому на допомогу, заодно й мене підвезли до села.
На наступний день я знову пішла до лісу, цього разу вийшло було без пригод. Я жалкувала, що не взяла номер телефона того незнайомця, адже було цікаво як його нога. А йти до його друга було якось незручно. Відпустка промайнула швидко, я поверталась додому з різною консервацією, що мама приготувала з тих грибів, які збирала я. А далі робота мене поглинула з головою і я забула про ту пригоду в лісі.
Аж одного дня до мене хтось постукав двері, я йшла відкривати і навіть не знала хто там може бути. А за дверима стояв Святослав. Він стояв з великим букетом квітів та ще з різними пакунками. Як виявилося він весь цей час наважувався знайти мене. Допоміг йому той самий друг, що мешкає в одному селі з моєю мамою. Саме він допоміг дізнатися мою адресу. Святослав приїхав для того, щоб мене віддячити.
Я запросила його на чай і з того часу ми більше не розлучалися. Адже вже через місяць він запропонував мені вийти за нього заміж і я погодилась. Я за цих три роки жодного разу не, що поєднала долю з ним. Він часто носить мене на руках і говорить, що носитиме завжди, щоб віддячити, адже він здоровий, сильний чоловік, а я тендітна жінка, яка тоді допомогла йому вибратись з того лісу. Всі наші рідні з нас жартують, що ми ходили в ліс по гриби для того, щоб знайти один одного.