Я не відчув нічого у моменту повороту у повітрі, а потім лише yд _аp та смак землі. Він на довго запам’ятається мені. Коли я відкрив очі, то лише почув…
– Все-все! Біжимо звідси! – крикнув один зі старшокласників і майже вся компанія пішла, лише главарь Артем залишився на хвилину біля мене і прошепотів: «Хоч словом заїкнешся про нас комусь, і якщо хоч раз тебе ще біля Олі побачу, то ти знаєш, що буде.. Уяснив?».
А тоді вальяжною проходкою пішов за іншими.
Я повільно піднявся з землі та присів на шину. Все сталось на спортивному майданчику школу і як такого ніхто ніколи не помічає? Чи вони лише удають? Зранку мріяв прогуляти контрольну з геометрії, от тепер моя мрія стане реальністю, лише не хотів, щоб саме таким способом. Я витер kp _oв з губи та носа й відправився повільним кроком додому. Йти мені туди було ще рано, мама лише через 20 хвилин повинна була йти на роботу, тому я сів на лавочку між деревами неподалік будинку, щоб ніхто з прохожих мене раптово не помітив і не доніс мамі.
З думок у мене не виходила самовпевнена посмішка Артема. Він міг це робити безупинно, ніхто б його не зупинив, всі б _oяться. Авжеж, він високий, має хорошу статуру, футболіст, одинадцятикласник, а я лише у дев’ятому класі, досить таки слабкий. Ех, мабуть, вони разом з Олею сміються з моїх знаків уваги та доїдають шоколадку, яку я намагався непомітно покласти їй до портфеля. І нащо я тільки надіявся? Аж зуби скреготіти почали від одної думки про них двох.
Мої та Ольжині батьки дружили, тому ми нерідко бували разом на святкуваннях. Цієї зими нас разом відправили по сік. Під ногами хрустів сніг, навколо яскраво світилися бенгальські вогні та ми були заряджені цією неймовірною атмосферою. Прийшли на цю ж лавочку, за дерева і присіли.
Bона почала дивно сміятися. Далі у нас почалися особисті розмови про школу.
– Я нен _авиджy школу та наше місто! Як його взагалі можна любити? Ми живемо у якійсь дирі! Швидше б виїхати звідси.
– А куди б ти хотіла?
– Та куди-небудь, якомога далі звідси, хочу вивчитися на юриста.
– А що у вас з Артемом? Ви ж ніби пара.
Оля почала сміятися так щиро та захопливо, що я на неї задивився. Її маленькі локони підтримували цей сміх і скакали по красивій шубі, яка у порівнянні з шовковим волоссям нагадувала обідрану кішку.
– Ой, малий, ти ще нічого не розумієш. Артем не перший і не останній, це точно!
Вона прекрасна та світла в один момент потьмяніла ля мене. Все те світло, яке я у ній бачив пропало і почало виходити те, на що я так довго закривав очі – брехливість, підлість та корисливість. Переді мною більше не стояла красива дівчина з шовковими локонами – це була жінка з холодним серцем та розумом, яка лише й чекала моменту, коли може спробувати всі плоди життя.
В один момент вона охопила моє лице руками та почала його вертіти у різні сторони, огоньки в її очах жадібно заблищали.
– Ти теж гарненький, правда, для мене маленький, ех… – промовила вона і нахилилась до мене. Вона поцілувала мене. У губи. Чи варто описувати, як у той холодний зимовий вечір мені раптово стало парко?
Вона знущалась наді мною, то припиняла поцілунок , то продовжувала цілувати, що мені хотілось зупинити час.
З того дня все й пішло обертом. Я втратив розум.
Чи хочете дізнатися, що трапилось далі та чим закінчилась історія? Чекаєте другу частину?