Хочу розповісти людям про історію своєї доньки, адже, як матері мені це дуже болить. Як матері мені дуже шкода своєї доньки, я бачу як їй важко, я всіляко їй допомагаю. Наша Лілія після закінчення школи одразу вступила до університету, вона в нас дівчина розумна, поступила на бюджет, ми ні копійки не платили. Гарно вона провчилася, закінчила перший курс.
Та на кінці першого курсу вона повідомила нам з чоловіком, що ми станемо бабусею та дідусем, ми були шоковані, адже дівчині всього-на-всього неповних вісімнадцять років. Куди ж їй діти, сама ще дитина. Сподівались, що хоч її обранець старший, та де там, він її одногрупник, звали його Максим і родом він з сусіднього нашого містечка. Ми вже не знали, до чого швидше готовитись, чи до весілля, чи до народження онуків.
Ліля сказала, що Максим обов’язково поговорить зі своїми батьками і вони владнають питання з тим, де зареєструвати їхній шлюб. Та де вони будуть проживати, вона вирішила перевестись на заочне, сказала, що Максим також має перевестися на заочне, та піти працювати, щоб забезпечувати сім’ю. Та що ви думаєте, за тиждень після цієї новини, до нас приїхали якісь люди, як виявилось це батьки Максима. Одразу з порога почали нас лаяти кричати, що ми виховали не жінку, а дівчину легкої поведінки, що вона зламала долю дитині, зламати життя їхнього сина. Що хлопцеві лише вісімнадцять, що він єдина дитина в сім’ї, що на нього покладали надію, батьки хотіли, щоб він став людиною, а наша погана донька зруйнувала його життя. Ми навіть слова не могли сказати, ці люди, мабуть, пів години репетували в нас на подвір’ї, а тоді розвернулись і сказали, щоб ми навіть не намагалися повішати на шию їхньому сину це дитя, що тільки гірше зробимо.
Та після такої промови, навіть якби він хотів, той Максим бути батьком наших онуків, ми б йому не дозволили. Адже навіть ворогу не побажаємо породичатися з такими неврівноваженими людьми.
Минув час і наша донечка народила двох прекрасних дівчаток – Аліну і Альбіну. І ось уже три роки, як ми виховуємо цих прекрасних двох принцес. Ми всі сили покладаємо на те, щоб наша донька не почувалася нікому не потрібною, щоб вона не почувала себе в чомусь обмеженою. Тому, що звичайно я розумію, що її однолітки в цей час ще ходять по нічних клубах, гуляють, відпочивають, а вона в нас молодчина, вона встигає і навчатись і працювати. Ми також працюємо, дівчатка вже пішли до садочка, чоловік на роботі, я на роботі. Ми хочемо, щоб дітки ні в чому не мали потреби.
Звичайно мені дуже шкода своєї доньки, що в неї немає надійного чоловічого плеча, того хто її підтримає, того хто дасть їй зрозуміти, що вона особлива, кохана. Я дуже сподіваюсь, що моя донька відчує справжнє жіноче щастя.