Всього-на-всього одного випадку вистачило нам з дружиною, щоб зрозуміти, що у нас немає тих людей на кого ми можемо покластись у важку хвилину. Ми люди такі, що коли кому потрібно щось допомогти, одразу не задумуючись поспішаємо на допомогу. Неважливо, чи то її родичі, чи то мої. Чомусь вважали, що якщо людина нас просить, то ми маємо допомогти. Але місяць тому, сталась пригода, яка показала нам, що нас використовують залюбки, а коли нам потрібно дійсно допомога, виявилось, що допомогти нема кому. Навіть найріднішим людям.
Того дня, моя дружина спускаючися з другого поверху підвернула ногу впала і зламала її. Я одразу хотів завезти в лікарню, щоб не чекати швидкої допомоги. Але в нас є дворічна донечка, яку тягти з собою в лікарню не хотілося, першим чином я вирішив зателефонувати до своєї мами та попросив її прийти до нас. Мама проживає зовсім недалеко, всього через два будинки. Мама ж порадила викликати швидку, чи почекати до вечора, адже може там не перелом, а лише вивих. Проте коли я сказав, що прошу її прийти до онучки, вона сказала, що не прийде, адже у неї саме консервація, і вона не може залишитися все через те, що хтось вкрутив ногу. Я довго не розмовляв з мамою, одразу телефонував до тещі. Мама дружини сказала, що вона якраз збиралася йти за якимись довідками у пенсійне. Тому вона не може посидіти з онукою і взагалі сказала, що онучка більше любить другу бабусю, то нехай та її бавить, а в неї нема часу. Наступною до кого я телефонував, була сестра дружини, вона сказала, що вона не може сьогодні допомогти, бо в неї є свої плани і порадила нам просто викликати швидку, щоб сестра їхала на швидкій в лікарню, а я з малою був вдома.
Я бачив, що дружині дуже боляче і чекати не було часу, тому просто взяв дитину з собою. Чужі люди в лікарні нам допомогли, мала дитина постійно була з нами, весь час коли робили рентген, коли накладали гіпс. Коли медсестри запитували чи немає кому посидіти з нашою малою дитиною, поки я ношу свою дружину на руках, я говорив, що немає. Адже розповідати, що в нас є рідні люди, які живуть недалеко від нас і нічим таким важливим не зайняті, мені не хотілося. Тож я ніс дружину на руках, а донечка слухняно йшла поруч, тримаючи мене за штанину.
Ми той день якось пережили, мало того, що ніхто не допоміг з малою дитиною, то ще й того вечора навіть ніхто не зателефонував з рідні, та не запитався, що ж сталося і як у моєї дружини справи з ногою. Лише на наступний день її мама згадала та зателефонувала запитати чи стало їй легше.
З того часу минув місяць, ми обмежили своє спілкування з родичами. Хоча вони не розуміють чому. Вже на третій день після тієї пригоди, моя мама зателефонувала, та сказала мені, що їй потрібно поїхати в село до своєї тітки, провідати та просила, щоб я відвіз її машиною. Я сказав, що я зайнятий, у мене дружина в гіпсі та мала дитина на руках. І мама образилась, сказала, що у дружини лише одна загіпсована, а дитина не така то мала, що могла б уже посидіти зі своєю мамою. Через тиждень зателефонувала теща та сказала, що їй прийшла важка посилка з нової пошти, потрібно поїхати забрати та доставити до неї, я знову ж таки відмовив, сказав, що в мене свої плани, що вона може попросити іншого зятя. він її обов’язково допоможе. Через пару хвилин зателефонувала сестра дружини до мене так почала лаятися, що її чоловіка немає часу їздити, а я міг би відірвати свій зад від комп’ютера й поїхати на якихось пів години. І все ж я відмовив.
Ми з дружиною зрозуміли, що у свій вільний час будемо приділяти лише своїй сім’ї. Тепер з родичів з нами практично ніхто не спілкується. Та якщо чесно, мене це не дуже хвилює, адже я зрозумів, що все одно у важку хвилину ніхто на допомогу до нас не прийде.