Про те, що у батьковій родині не хотіли ні мою маму, ні мене, я знала ще з дитинства. Адже не раз було таке, що зустрічала на вулиці своєрідну бабусю, батькову матір, а вона, в кращому випадку вдавала, що вона мене не помічає, а в гіршому взагалі могла сказати щось погане та образливе у мою сторону. Допоки була мала, ображалась, не знала за, що таке ставлення баби до мене. Коли виросла почала про це навіть не думати, мені було абсолютно все одно на цих людей, я розуміла лише те, що вони мені в житті не потрібні.
Коли мені було двадцять років, то страшна автокатастрофа забрала найрідніших мені людей, моїх батьків. Щоб попрощатися з ними прийшло пів нашого містечка, бо багато хто їх знав, і поважав. А от батькових родичів не було, хоча родина в них велика. Коли телефонували до батькової матері, щоб повідомити, що сталося з її сином, вона сказала, що в неї не було сина.
Час пролетів швидко і нещодавно до мене прийшли люди із соціальної служби, сказали, що у них до мене справа. Якщо чесно, я була здивована, адже яка справа може бути до мене, двадцяти п’яти літньої дівчини. Тоді вони мені пояснили, що до мене написала позов моя бабуся. Батькова матір і вона потребує зараз догляду, і хоче, щоб саме я його здійснювала. Якщо чесно, я була здивована таким, адже не розумію, чому я повинна доглядати людину, яка колись свідомо відмовилася від мене. Я сказала, що я відмовляюся здійснювати догляд за цією людиною.
Не знаю яким чином, у баби та її родичів виявився мій номер телефону, тепер мені, чи не щодня телефонують, а також присилають повідомлення про те, що я безсовісна онука, що мені байдуже на рідну людину і обов’язково мене доля покарає за те, що я відмовляюся від неї. А я досі не можу зрозуміти яким чином і чому я зобов’язана доглядати цю стару жінку. Вона мені абсолютно ніхто. Як можна було все життя прожити знаючи, що ось тут недалеко від тебе росте твоя онука і жодного разу не приділити їй найменшої уваги, а коли прийшла старість одразу згадала. Хіба це справедливо?