Я хочу розповісти про своє бачення, щодо трудового виховання дітей, та почути думку зі сторони. Я росла в селі, в сім’ї де було багато господарства, великі городи, садок, велике подвір’я, великий будинок. Тобто, коло цього всього, потрібно було працювати. Нас в сім’ї троє і у кожного були свої обов’язки, мама з батьком, крім того всього, що обробляли велике господарство, вони ще працювали на роботі. Тобто в основному робота біля хазяйства лягала на наші дитячі плечі, у нас були старенькі бабуся з дідусем, які доглядали нас, та керували нами.
Уже з класу п’ятого, я працювала так, як працювала моя мама. Менші сестри також були залучені до роботи, ми вміли виконувати абсолютно все. І в п’ятому класі неважливо мені було, чи це корову здоїти, чи картоплю підгорнути, чи подвір’я замести, чи яблука збирати. Це все я могла робити, я пам’ятаю, як із заздрістю дивилася на подружок, які могли цілий літній день провести на річці. Мене ж відпускали лише в неділю і то лише до обіду, а з обіду потрібно було прийти додому. І, як казав батько: “А, що, якщо неділя, то господарство їсти не хоче?”. Не підтримував цього всьому виховання лише дідусь, він нас жалів, інколи міг замість нас виконати, якусь роботу, а батькам говорив, що то виконали ми. На завжди запам’ятала його слова “Ви ж дівчатка-ластів’ятка, вам віночки потрібно плести, а не картоплі сапати.” Мама говорила, що їй нас шкода, але таке життя і потрібно працювати, щоб щось заробити. Хоча, якщо чесно, я не пам’ятаю, щоб ми мали чогось вдосталь, ми навіть цукерки бачили лише на свята, при тому, що батьки працювали. Дещо з городу ми продавали, молоко, сир продавали, але коштів, як завжди батьки говорили, немає. Я настільки зненавиділа ту важку працю, що сказала, що в селі ніколи жити не буду.
Зараз я проживаю у місті, у мене двоє синів десяти та дванадцяти років. Чоловік мій також з села і також сказав, що не повернеться в село, що це важка праця, яка знесилює людей. Але виникають в нас суперечки в родині через те, що коли ми їдемо в гості до свекрухи чи в гості до моїх батьків, вони одразу починають залучати до праці моїх дітей. Так, я приїжджаю, я можу допомагати батькам, так само чоловік, він не цурається і моїм батькам допомагає. І свекрусі ми їдемо допомагати, але є одне табу для мене, я їм одразу сказала, що моїх дітей до праці насильно залучати не потрібно.
При тому, що дітки таки дорослі, для них не проблема піти нарвати трави курям чи кролям, не проблема визбирати яблука. Але проблема в примусі, я виховую дітей з позиції, що я можу їх попросити, сказати, що мені потрібна допомога, і вони допоможуть, навіть повторювати не потрібно.
І от, останній візит до свекрухи, який був в тиждень тому, залишив гіркий осад. Адже вона при моїх дітях почала мене вичитувати, що я нікудишня матір, що я зі своїх хлопців виховую панянок. Що хлопці мають мати обов’язки, та вміти у дванадцять років уже рубати дрова, а не лише бігати з лозинкою за гусьми. І що я до кінця віку буду на них горбатитись, адже вони не навчились працювати. Хоча повторюсь, мої діти не відмовляються працювати, але я вважаю, що праця має бути посильною. Адже у свої тридцять п’ять, я маю величезну кучу проблем зі здоров’ям, в мене болять ноги, у мене викривлений хребет, я так розумію від тих, мабуть, мішків та відер, що я тягала в дитинстві. У чоловіка також такі проблеми і ми не хочемо, щоб наших дітей таке очікувало. Саме тому, це по-перше, а по-друге, чому ми маємо їх примушувати, в них дитинство, вони з радістю допомагають, але вони не мають працювати від зорі до зорі, як колись працювали ми.
Ось на цьому фоні ми посварившись зі свекрухою поїхали до моїх батьків. Там, я розповіла проблему і, що ж ви думаєте, батько мій такими ж словами почав нас лаяти. Сказав, що він розуміє сваху, що вона хвилюється за те, що її онуки виростуть неробами. Ми й з моїми батьками посварилися й поїхали додому.
Скажіть, будь ласка, мами та педагоги з досвідом, невже у всіх так діти працюють в селі, з примусу? Невже не можна якось розв’язувати цю проблему по-доброму, з позиції заохочення. І так, щоб діти не заздрили тим, хто має можливість відпочити.