Я торкнуся теми про батьків та дітей. Я дитина холодної мами, чому холодної, тому, що я не пам’ятаю обіймів, я не пам’ятаю, щоб мама колись мене пригорнула до себе, не пам’ятаю, щоб мама сказала мені, що вона мене любить, навіть не має в мене в пам’яті таких слів якими б вона мене назвала ласкаво. Це завжди було таке грубе “Наталко” Лише від батька я чула про те, що я “Наталочка”, що я “донечка”.
По сусідству з нами жила бабуся, мамина мама. Та ж до останніх своїх днів, свою доньку, тобто мою маму, називала не інакше як “Тетяночка“. Бабуся навпаки над мамою тряслася до останнього свого дня, мама нічого сама не робила практично по господарству, все бабуся так батько, мама ж не дивлячись на те, що ніде не працювала ніколи не виходила на город, ніколи не порала господарство. Зате я з сестрою навпаки, мали робити все. І навіть коли потрібно було збирати нас до школи, то нам говорили “Хочете спортивні костюми, он прополіть цибулю та часник” – ми йшли працювали, тоді нам купували одяг. Потрібно нам рюкзаки, ми йшли та працювали. Тобто, практично з дитинства, ми вже самі працювали, поки бабуся була жива то мама ні в чому не знала потреби.
Зараз бабусі вже десять років, як немає. Ми з сестрою повиростали та пороз’їжджалися по світу, виходили заміж, створили свої сім’ї. Наш батько, як недивне, не витримав, щойно ми з сестрою закінчили школу, він одразу від мами поїхав. Але наша мама, яка звикла, що вона лише керує всіма, всі їй догоджають, тепер дошкуляє нам щодня дзвінками.
А минулого місяця сказала, що вона хвора, що вона вже стара і потребує нашого піклування. І от мама зателефонувала до сестри та сказала, що вона продасть хату та приїде до сестри жити. Сестра їй одразу заперечила і сказала, що вона не може прийняти маму в себе через те, що в неї двокімнатна квартира і в самої в неї двоє дітей. Мама на неї образилась і тепер не розмовляє.
Тоді черга дійшла і до мене. Вона до мене зателефонувала і одразу, командирським тоном заявила: “Наталко, я знайшла покупця на свій будинок і потрібно, щоб ви приїхали забрали мої речі і мене”, як і сестра, я також сказала – ні. Я одразу почула величезну промову з претензіями про те, що ми жили в достатку, все в нас було, ми всім були забезпечені, а тепер коли матері потрібна допомога, ми всі від неї відмовляємося. Я не хотіла з матір’ю сперечатись, але казала лише те, що у нас своя сім’я і своє життя, тим більше, що мій чоловік абсолютно не спілкується з нею.
Оскільки коли він прийшов до мене свататись, мама одразу заявила йому і його батькам, що не такого чоловіка вона хотіла бачити біля своєї доньки. Бо за маминими мірками, він був надто бідний. Після того ми навіть не грали весілля, лише розписалися посиділи з сім’єю чоловіка та деякими моїми родичами, адже мама сказала, що вона не збирається приходити і дивитись на цей цирк.
Тож тепер ні я, ні сестра, ми не маємо наміру брати маму до себе, тим більше, що в неї будинок з усіма зручностями, в центрі великого села, це колишній районний центр. У кількох метрах є лікарня, є аптека, всі види магазинів. Тобто вона ж не живе якомусь глухому селі, де потрібно дійсно допомагати.
Для мене дивним залишається лише те, що жінці шістдесят п’ять років, а вона досі не розуміє того, що наше ставлення – це результат того, як вона ставилась вона до нас у дитинстві. Хоча мені зараз, інколи здається, що вона так і не вийшла з позиції дитини. І досі хоче, щоб про неї лише турбувалися.