Я вже не молода жінка, вже давно стала мамою та бабусею. І дуже часто чую про те, як люди мого віку розповідають, що раніше було жити краще, ніж тепер. Так от, можливо, я в меншості, адже є однією з тих, що вважаю, що жити зараз набагато краще. Не дивлячись на ту біду, що в нашій країні. Та легше для людей у плані морального та соціального сприйняття. Я зрівняю ситуацію вам, свою та свої онучки, яка практично повторила мою долю.
Коли я була молодою, сімнадцятилітньою дівчиною то дуже закохалася у парубка, що щойно повернувся з армії. Він був славний, вмів гарно говорити, багато дівчат за ним впадало, а вибрав мене. Я була рада і щаслива, зустрічалася рік, а тоді покликав він мене заміж. Відповідно я й погодилась. Працювали обоє, хотіли придбати своє житло, бо жили в гуртожитку біля заводу. А коли я завагітніла то радості моїй не було меж, чоловік мій наче також радів. Але коли я була на п’ятому місяці вагітності, то прокинувшись зранку я не застала чоловіка в дома, замість нього стояв лист, в якому він писав про те, що він кидає мене і йде жити до іншої жінки, що в них також буде дитина. Я дуже важко переживала той час.
Та саме болюче було те, що суспільство винило мене у розпаді сім’ї. Я пам’ятаю, як мене викликали до керівництва, та запитували, чому ж я не змогла вберегти сім’ю. Мені було соромно бути матір’ю-одиначкою. Я вдячна своїй тітці, що єдина тоді мене прийняла. Бо навіть батько мій, як партійний працівник, на високій посаді, сказав, що я сором сім’ї, а маю бути прикладом для інших.
Я так уже й не вийшла заміж, не змогла довіряти чоловікам. Так все життя сама й прожила, з двадцяти років. Добре, що у доньки все склалось добре, вони досі живуть своїм зі чоловіком. Я не натішуся зятем, він дуже добра, гарна, порядна людина. Двадцять три роки, як вони подарували мені онуку Ларису.
Онучка виросла нашою улюбленицею, ми все готові були заради неї зробити. Але доля на жаль виявилась такою ж як і в мене. Коли вона привела до нас знайомитися нареченого, для нас він здався звичайним хлопець, начебто й добрий, начебто і надійний. Коли познайомила, то також повідомила, що вони планують весілля, а ще сказала, що вона при надії. У теперішньому суспільстві, це не вважається чимось поганим, якимось пороком, як тоді, в моїй молодості. Ми всі були раді, ми жартували, говорили, що потрібно швидше вибрати весільне плаття, щоб наречена в нього влізла.
І що ж ви думаєте, вони навіть одружитись не встигли. Коли наша Лара була на четвертому місяці, і до весілля залишався тиждень її наречений просто зник. Не виходив на зв’язок, а через спільних знайомих, онучка дізналася, що він втік за кордон, не просто втік, а зі своєю новою дівчиною. Якщо у свій час, я дуже важко пережила зраду, то моя онучка віднеслась до цього легше, вона сказала, “добре, що згинув одразу, а не пудрив мізки”.
Я дивлюсь зараз на свою Ларису і радію за неї. Ми оточили її любов’ю та увагою, ніхто їй не дорікає жодним словом. Я щаслива, що щаслива моя онука, я щаслива, що візьми на руки свою правнучку чи правнука.
Тому мушу сказати, що зараз жити легше у моральному плані, нема того гніту суспільства і того осуду як колись був у нас. Дихати зараз легше