Пишу сюди з відчаю адже, маю донечку у якої великі проблеми. Моя донька у свої двадцять п’ять років має вагу сто двадцять кілограмів, при тому, що зростом вона зовсім невелика лише метр шістдесят. У неї красива зовнішність, але через свою вагу вона досі самотня, в неї навіть друзів немає.
Я через це почуваюсь винною. Річ в тому, що Катруся жила в нормальній сім’ї лише до шести років. Коли донечці було шість, я з її батьком вирішили розлучитися. Але чомусь ми вирішили, що доньці краще, проте не знати та сказали їй, що ми їдемо на заробітки. Насправді на заробітки збиралися лише я, ми їй сказали, що вона поки що поживе у бабусі, а ми будемо заробляти гроші для того, щоб купити їй все, що вона захоче.
Спочатку наче все було і добре, я залишивши дитину поїхала в Італію. Катруся жила у моєї мами, я часто їм телефонувала, часто виходила на зв’язок, два рази в рік я стабільно приїжджала додому. А ще кожного місяця я відсилала їй величезні передачі-пакунки. Вісімдесят процентів цих пакунків це були солодощі та смаколики.
Моя мама завжди мені говорила, щоб я не хвилювалася, що Катруся добре нагодована і доглянута. Моя мама тішилась, що вона така гарна, як вона сама говорила “То нічого, що повненька дівчинка, зате видно, що годують видно, що доглянута.”
Я спочатку і не продавала тому значення, так звичайно я приїжджаючи додому помічала, що моя дитина значно набрала вагу. Але чомусь я себе завжди втішала, що вона росте, що вона ще витягнеться. Але час минав, вперше на сполох я забила коли Катрусі було двадцять, почала їй говорити “Катю, потрібно схуднути, потрібно трішки тримати себе в руках”. Донька тоді на мене образилась, сказала, що це я винувата в тому всьому, що потрібно було за нею дивитись тоді, коли вона була маленька, а не зараз коли вона вже виросла.
Ця розмова тоді була телефоном, а три роки тому, я вже остаточно повернулася в Україну. Не стало моєї мами, спочатку звичайно я хотіла забрати її до себе, та вона вперлась сказала, що ні. І от я тут три роки, ми з нею лише сваримося.
У моєї доньки немає друзів, що вже говорити про хлопця. Вона практично цілий день сидить у квартирі, працює вона віддалено, весь час сидить за комп’ютером. У їжу любить споживати лише одні бутерброди або замовляє суші, піцу чи купує чіпси й різні снеки.
Та тиждень назад сталось дуже неприємна розмова у мене із донькою. Я не витримала почала на неї гримати, що вона собі укорочує життя, що це впливає на її подальшу долю. Нащо я почула відповідь, що всього винувата я та мій колишній чоловік, що якби ми тоді їй не збрехали, з нею такого б не сталося.
Виявляється тоді коли я поїхала, моя колишня свекруха перестріла Катрусю в школі й дитині першокласниці, вона розповіла, що матір погана, матір її покинула і вона їй не потрібна. Розповіла про те, що я вигнала її батька та заборонила йому бачитись з Катрусею, хоча насправді ніякої заборони не було, він сам так вирішив. Адже в нього вже тоді мала народитися інша дитина від іншої жінки. Та моя доросла дитина зараз не хоче про це чути.
Катя звинуватила мене в тому, що я весь цей час поки вона росла не була поряд. Що саме через мої посилки, які були заповнені шоколадом та іншими ласощами вона набрала вагу. Що саме через це у неї немає друзів, адже вони з нею всі сміялися, що вона не пролазить у двері.
Я намагалась пояснити доньці, що я не просто так працювала ці довгі роки за кордоном, що хотіла її забезпечити майбутнє, щоб оплатити її навчання, щоб придбати для неї квартиру, машину. Тепер вона все це має.Та донька мене не чує, вона весь час кричить, що це моя вина, що в неї така вага.
Так, в дечому я згодна, але ж вона ще молода, ще можна все виправити. Я пропонувала їй записатись до психолога, адже вважаю, що це проблема і хвороба. Та донька говорить, щоб я сама йшла до психолога, адже то у мене не все гаразд з головою, якщо я змогла залишити малесеньку дитину саму.
Я пропонувала їй купити абонемент в спортзал, щоб вона могла займатися, найняти хорошого тренера і дієтолога, та знову ж те саме вона кричить, що їй нічого не потрібно, щоб я залишила її в спокою, адже вона звикла жити без мене і я їй просто не потрібна.
І зараз я у відчаї, адже не знаю як знайти підхід до доньки, так я відчуваю себе винною. Може хтось був уже у подібній ситуації, скажіть, будь ласка, як достукатись до доньчиного серця.