Чому так несправедливо, що тих дітей, які поряд з батьками старенькими, завжди не цінять, а ті діти які приїжджають раз на рік сприймаються, як найвищий скарб на цій землі. Нас у батьків двоє, старша сестра Ірина яка проживає в столиці, та я наймолодша, яка проживаю зі своїми батьками на одному подвір’ї, хоча і в різних будинках. Я завжди поряд, та Іринка для них найкраща.
Батьки народили нас коли були вже не дуже молодими, сестру народили коли їм було по тридцять п’ять, а мене народили у тридцять сім. Тобто, вони зараз в такому віці, коли потрібно їх і доглянути, і допомогти, і до магазину піти. Тому коли мамі з батьком щось потрібно, то чи я, чи мої діти ідуть і допомагають їм. Сестра моя Ірина зі своєю сім’єю, чоловіком та двома дітьми живе в столиці, до нас приїжджають дуже рідко, частіше всього це раз в рік.
І от у своїх тридцять у мене виникла ідея, перегородити наше з батьками подвір’я навпіл, щоб взагалі не ходити до них і нічого не допомагати. Все через те, що донька яка живе в столиці для них це величезний скарб, а я потрібна лише, як безплатна служниця, так, як і мої діти. І все це не через те, що я ревную батьків до сестри, ні! Таке рішення я вирішила прийняти після того, як приїжджала моя сестра до батьків.
Коли Іра зателефонувала і сказала, що їде в гості, почалися клопоти, почалося готування. Мама першими ділом попросила мене і мого чоловіка, щоб ми відвезли її до магазину, адже їй потрібно скупитися. Приїхали в магазин, мама почала вибирати продукти і сказала продавчині, аби та відважила їй дорогих цукерок, та здивувалася, адже завжди мама бере найдешевше, мама пояснила, що їдуть столичні гості. Прийшов час, приїхали гості, нас запросили на вечерю, ми посиділи та пішли додому, до своєї хати. На наступний день, мої діти відповідно побігли до бабусі з дідусем, адже там їхні двоюрідні брати. Діти трішки погралися та й прийшли додому, запитую чи вже награлися, а вони кажуть, що бабуся сказала, що вони зараз будуть пити чай та відпочивати, а моїм сказала йти додому. Ну думаю, нехай. На наступний день така ж ситуація, і от вирішили я запитати у своїх дітей чи пригостила їх бабуся цукерками. І моя старша донька сказала, що коли вона побачила ці цукерки в бабусі, то бабуся сказала, що це не для них, що вони обійдуться. Чесно, так мені стало образливо за своїх дітей, значить, як пасти гусей, полоти городи, ходити до магазину спекою, замітати їм подвір’я – то мої діти годні, а як пригостити їх дорогою цукеркою, то не для них. Я змовчала нічого не сказала, лише поїхала з чоловіком до магазину та купила своїм дітям таких же цукерок, дякувати Богу в нас є за що.
Сестра погостювала в батьків чотири дні і тоді поїхала. І що ви думаєте, на наступний день як від’їхала сестра, матір мене гукає і каже: “Надю, ходи, бо потрібно в хаті лад вести після гостей, а мені важко.” І тоді я маму запитала: “Мамо, а чому ж Іра не навела лад, приїхала раз в рік до матері то хай би допомогла, город вам би попорала, столичний зять нехай би дрова перерізав, паркан полагодив.” Я не буду переказувати всі ті нісенітниці, що мені матір наговорила, але ми вже два тижні з мамою не розмовляємо. Батько мій намагався моїх дітей залучити знову до праці, сказав, що потрібно яблука в саду повизбирувати та бур’яну його гусям нарвати, я не дозволила.
Тепер хоч живемо на одному подвір’ї, ми не розмовляємо. Свого будинку покидати я не хочу, адже довго тут живу і багато чого вже нажили. Тепер з чоловіком плануємо, як правильно поставити паркан. Бо не можу я так і зрозуміти досі, чому для тих дітей які приїжджають рідко – дорогі цукерки, а ті які живуть біля тебе і допомагають тобі у всьому, то тим нічого крім лайки.