Два роки тому у моїй родині сталася біда, пішовши на захист країни зник мій чоловік. Я якраз була на останньому місяці вагітності. Ще до пологів він виходив на зв’язок, а на другий день після того, як я народила донечку, зв’язок обірвався. Дуже важко прийшов той період, я не знаходила собі місця та саме головне, що батьки чоловіка зовсім зневірилися в його пошуках.
Коли пройшло пів року після того, як не стало Ігоря, до мене прийшли мої свекри. Я ніколи їх не навантажувала своїми проблемами, у всьому мені допомагала завжди лише моя мама. Бо я розуміла, що вони втратили єдиного сина, для них це важко. Хоча я продовжувала з маленькою дитиною на руках шукати свого чоловіка. Та ось пів року минуло від народження моєї донечки і від дня коли з ник мій чоловік свекри заявили мені, що вони змирилися з тим, що вони втратили свого єдиного сина і вони просять мене або я звільнила його квартиру. Я намагалася якось з ними поговорити, пояснити, що не можна відмовлятися від його пошуків завчасно, що потрібно шукати, потрібно сподіватися, що він живий, що він повернеться до нас.
Вони ж, почали мене звинувачувати в тому, що я навмисно затягую час, що я не хочу просто звільняти квартиру їхнього сина, бо це дійсно квартира Ігоря, яку він придбав до нашого одруження. Я попросила в них хоча б ще трохи часу, адже в мене маленька дитина, я не можу навіть вийти ніде на роботу, щоб оплачувати орендоване житло. Повертатись до матері у двокімнатну квартиру, також був для мене не надто вдалий варіант, адже крім мене в мами ще є дві доньки шкільного віку. Та свекри були невблаганні, дали мені лише три дні на те, щоб я зібрала свої речі.
Мені було настільки важко від того, що рідні дідусь та бабуся практично викидають мою доньку. Свекруха ж, аргументувала це тим, що я ще молода, я ще знайду собі чоловіка, а вони не хочуть цього бачити. Хоча скажіть, як можна про таке думати, якщо лише пів року минуло, як не стало Ігоря. І ще невідомо, що з ним та все ж попри те ми з донькою з’їхали з квартири. Свекри туди через два тижні вже й запустили квартирантів.
Але все ж таки мої зусилля не були марними і чудо таке трапилось. Через два роки після зникнення Ігор до нас повернувся. Ми всі були безмежно раді, ми були щасливі. Донька вперше побачила свого батька не на світлинах. Але виникли нові труднощі, мій чоловік хоче, аби знову жили в його квартирі.
Я ж не можу туди повернутися, і я абсолютно не хочу спілкуватися з його батьками. Адже за цих два роки невпинних пошуків його, вони зі мною абсолютно не спілкувались, більше того вони вже вважали, що його немає на цьому світі. Вони не підтримували свою онуку, вони вигнали її піврічну з його квартири і почали заробляти на тій квартирі гроші, здаючи їй квартиранта. Мій чоловік людина дуже добра, він пробачив своїм батькам, сказав, що багато чого переосмислив і розуміє цінність коли в тебе є батьки. Я розумію його, як сина, але як матір дитини, яку у пів року вишвирнули практично, я не можу їх пробачити.
Поки, що з чоловіком живемо на моїй орендованій квартирі, пропоную йому аби продав свою квартиру та купив якусь іншу в іншому кінці міста. Адже його батьки живуть в сусідньому під’їзді від його квартири.