Тамара Євгенівна була моєю сусідкою, все життя вона працювала вихователькою в садочку. Вона була дуже доброю, розумною та вихованою людиною. Два рази вона виходила заміж, але дітей так і не було. В неї з рідних були лише дві племінниці. Коли Тамарі Євгенівні виповнилося сімдесят років, у неї щось сталося з ногами, вони в неї просто відмовили. Тож стара жінка пересувалась лише на інвалідному візкові. Оскільки я спілкувалась з нею давно, вже відколи поселилася в будинку, а це тридцять років тому, то практично щодня, я до неї приходила, інколи вона мені жалілась на те, що її племінниці не мають на неї часу. Я її заспокоювала, адже я завжди поряд. Мої доньки також завжди дуже добре з нею спілкувалися, ще з дитинства, адже часто я могла їх залишити з нею у вихідний день, коли мені потрібно було йти на роботу. За професією я медична сестра, тому часто надавала їй допомогу і за це вона віддячувала мені тим, що доглядала моїх дівчат.
Коли вона вже не могла ходити своїми ногами, то практично лише я, та мої дівчата за нею доглядали. На візкові вона провела п’ять років і останній рік її був дуже важкий настільки, що ми викликали її племінниць, говорили, що Тамарі Євгеніївні потрібен цілодобовий догляд, вони сказали, що вони не мають часу. А одна з них зауважила мені, що, мовляв, коли Тамара Євгенівна була молода то доглядала моїх дітей і, мабуть, це не їхній, а мій обов’язок віддячити сусідці за її доброту. Я тоді змовчала, нічого не сказала.
Порадившись з доньками, ми вирішили, що я дійсно буду доглядати стареньку сусідку. Бо за ці роки, вона стала мені неначе рідною. Так, було дуже важко, вся пенсія Тамари Євгенівни йшла на її ліки на знеболюючі, тож харчували ми її зі свого холодильника. У часи, коли старенькій ставало легше, вона гладила мене в руці та говорила, що вона обов’язково мені віддячить. Я зрозуміла, що навряд чи в неї буде така можливість, але я заспокоювала її та говорила, що ми ще обов’язково з нею посидимо ми на кухні та вип’ємо чаю з її чудовим пирогом.
Але одного весняного дня її не стало. Підготовку до пох0орон довелося організувати мені з моїми доньками, племінниці зателефонували та сказали, щоб я шукала в старої якісь заощадження та хор0нила за них. Адже вони лише приїдуть на те, щоб попрощатися, а займатись цим всім в них немає часу, в них робота, в них сім’ї. І ми зайнялися цим. Я вдячна всім сусідам з нашого під’їзду, які допомогли це все організувати, практично весь під’їзд брав участь. Люди в будинку виявилися добрішими ніж її племінниці. Племінниці дійсно прийшли лише на прощання, а з кладовища поїхали у своїх справах.
І ось промайнуло пів року, мене викликали в нотаріальну контору, їдучи туди, я навіть не підозрювала, чому я туди їду. Але відкривши двері, одразу побачила озлоблені обличчя двох племінниць Тамари Євгенівни. Одна з них, одразу кинулась до мене та почала волати, що я аферистка, що втерлася в довіру до старої, ненормальної жінки і шляхом обману виманила квартиру. Кричала, що вона подасть до суду і я залишуся ні з чим. Коли її заспокоїли співробітники контори, то мені повідомили таку новину, що я вже понад три роки, отримала в дар від Тамари Євгенівни квартиру. Я не змогла зрозуміти яким чином і тоді один зі співробітників пояснив, що Тамара Євгенівна хоч і пересувалась на інвалідному візкові все ж при здоровому глузді була, вона викликала до себе співробітника з нотаріальної контори і там оформила на мене свою квартиру. Проте, нікому про це вона не повідомила, а чому вона так зробила, тому, що знала, що після того, як її не стане її племінниці одразу захочуть загарбати її майно.
Ще нотаріус передав мені листа від Тамари Євгенівни, у ньому вона мені дякувала за ці роки, які ми прожили одна біля одної. Дякувала мені за те, що я стала підтримкою в її останні роки та в кінці, написала, що вона виконала свої обіцянку і вона віддячила мені добром за добро. Також, до квартири ще була пристойна сума на банківському рахунку. Племінниці ще довго ні набридали, приходили намовляли на мене сусідів, розповідали, що я аферистка, часто грюкали в двері. До тої пори, допоки я не написала заяву до поліції і лише це їх зупинило.
Я не збираюсь відмовлятися від квартири, адже я дійсно доглядала цю жінку, а останній рік взагалі жила біля неї. А ті кошти, які Тамара Євгенівна залишила мені, я витратила на те, аби встановити пам’ятник на її м0гилі. Залишок вирішила на старих немічних людей, які проживають в пансіонатах. І я з нею згодна, добро повинно відплачуватись добром, а байдужість байдужістю.