Ми те покоління, яке намагається відстояти свої кордони. Я звичайно розумію, що багато хто почне дорікати тим, що нашим бабусям, нашим мамам довелося нелегко. Скажіть, а хіба нам зараз легше, але чомусь ми маємо і розуміти їх, і розуміти те покоління, яке прийде до нас. Чому ж вони не можуть нас зрозуміти?
Я у свої тридцять п’ять наважилася нарешті змінити своє життя. Коли я зустріла Андрія мені було двадцять п’ять, а йому було тридцять, тобто ми вже були доволі зрілі особистості. В нього позаду був уже один шлюб, в мене були стосунки, але вони були неофіційними. Андрій хлопець з села був, він працював на будівництві в нашому місті, був виконробом, мав хорошу роботу. В селі мав батьків, щовихідних він їздив до них, допомагав. Вони мали велику масу домашньої худоби та здоровенні городи, на яких мусили працювати зранку до ночі.
Я того не розуміла, бо прожила в місті все своє життя, в мене ніколи не було родичів у селі, у мене батьки за освітою педагоги, я також пішла їхніми стопами. Я викладач філософії, але коли я зустріла Андрія моє життя змінилося. Коли я завагітніла він умовив мене переїхати в село, я мала вже йти в декретну відпустку і він мене завіряв, що для дітей там краще, що дітям потрібне свіже повітря. Я звичайно не стала противитись в мене було велике кохання і я його послухала.
Так у свої двадцять вісім, вагітна двійнею я переїхала в будинок свекрухи. Нам виділили другий поверх будинку, наче все було добре. Але буквально за місяць до того як народити, до мене прийшла свекруха і сказала: “Ти чого лежиш, ти не бачиш яка пора, пішли на город, як родиш хто мені буде допомагати?” Це для мене було приголомшливо, я їй сказала, що я не піду працювати на город, багато чого я почула у свою адресу. Якраз прийшов Андрій додому, почув мою розмову зі свекрухою, не знаю про, що вони після того розмовляли, але мені дали спокій.
Та ненадовго, буквально рік я ще прожила більш-менш тихо, а коли малюками виповнилося по рокові, почались докори зі сторони свекрухи. Почалися розповіді про те, які гарні дівчата були в мого Андрія, які роботящі, що як йому не пощастило з дружиною, про те що свекрам соромно вийти в люди, бо в них ледача невістка. “Лише з дітьми та з книжками, що великого професора сама з себе уявила, люди сміються та питають, чи я книжками чоловіка годую, питають яке придане невістка привезла, а вона привезла в бібліотеку”, чесно чути це було дуже важко, дуже неприємно. Я навіть не хотіла жалітись про це Андрію, я намагалась просто не звертати увагу, мій чоловік знайшовши роботу місцеві агрофірмі, встигав працювати на роботі і встигав допомагати батькам.
А терпець мій урвався, коли моїм хлопчикам виповнилося по шість років, їм потрібно було йти в школу. Так є школа в селі, але лише початкова, чотири класи та от коли постало питання про їхню освіту, свекруха всунула свого носа до нашої розмови з Андрієм. Сказала: “Краще хай підуть в сільську школу, та виростуть нормальними людьми, як їхній батько, ніж йти в міську школу та вирости такими ледачими книголюбами, як їхня мама та весь її рід.” Я навіть не дослухала тієї розмови до кінця. Я пакувала речі.
Я з дітьми приїхала назад до себе в місто, добре, що в мене є зв’язки, які я підтримувала всі ці шість років зі своїм університетом. Я нарешті поновилась на роботі, я вдихнула на повні груди. При тому всьому, що Андрій не приїхав зі мною та з дітьми, він залишився з батьками. По-перше, робота, яку він просто не міг кинути, бо він людина відповідальна, а по-друге, ми таке з ним добряче посварились. І я сказала йому, що не хочу нічого мати спільного ні з ним, ні з його селом.
Та через пів року мій чоловік все ж таки звільнився зі своєї роботи та переїхав в місто. Я абсолютно не спілкуюсь зі своїми свекрами, хоча Андрій з ними інколи зідзвонюється, а ще цього року він планує навіть повезти дітей до бабусі з дідусем провідати їх. Я ж планую йти на підвищення кваліфікації, я хочу підвищити свій освітній рівень. Так, я людина освіти, так я книголюб, можливо, я і ледача, адже заховалася за книжками, але це моє життя і це мій вибір, і я не шкодую про те.
Шкода, що те покоління яке не змогло прожити своє життя, так, як хотілося їм, ламає зараз життя тим, хто має змогу проживати своє життя у своє задоволення.