Чи вірите ви в те, що люди платять за свої вчинки? А я не вірила, до останнього. Коли в тридцять років, мені поставили остаточний діагноз – безпліддя. Я сказала чоловікові, що хочу подати на розлучення, адже не хочу, щоб він все життя дивився на чужих дітей, а про своїх лише мріяв. Ми тоді сильно посварилися і він сказав, що ніколи зі мною не розлучиться, що раз нас очікує така доля то потрібно з нею змиритись. Пропонував він, звичайно, мені взяти дитину з дитячого будинку, але я сказала, що я не впевнена в собі і не знаю чи зможу полюбити чужу дитину як свою.
Ми вирішили, щось змінити у своєму житті і перше, що зробили – це перебралися жити до райцентру. Там більше можливості для чоловіка розвитку, для його кар’єри. Я також мала свій невеличкий бізнес в інтернеті, тому до мене було неважливе місце проживання. Але головне, що я не хотіла жити біля тих людей, які мене знають ще з дитинства і які постійно здавали питання, а коли ж уже дітки. Після кожної такої розмови, мені бувало дуже нестерпно боляче. Адже люди не розуміють, що вони вивертають мені душу, коли ставлять такі питання.
В тому новому містечку ми поселилися в приватному секторі, придбали непоганий будинок. Познайомились з сусідами, люди виявились дуже добрими та приязними. Найбільше я спілкувалася з Ганною Олексіївною, жіночка сімдесяти років проживала з нами в межу. Вона говорила всім, що одинока, немає ні дітей, ні онуків.
А одного дня, ми почули в неї на подвір’я дитячий плач, одразу побігли до сусідки. А там вона стояла розгублена і дивилась на немовля, що лежало в сумці-переносці, прямо в неї біля ніг. Ми здивовано запитали, що це за дитина і Ганна Олексіївна розплакалась. Тоді старенька розповіла нам свою сумну історію, що виявляється в неї є донька, та є онука. Доньку звати Катерина, а онуку Настя. Що колись донька в сімнадцять років завагітніла, але Ганна Олексіївна вважала це соромом, тому відправила доньку жити до міста. Після того донька з нею відмовила спілкуватися і так вона багато років не знала ні де і онука, ні де її донька. Онуки вона жодного разу не бачила. А ось, з самого ранку, до неї приїхала якась поважна пані, як виявилося це її Катерина, приїхала не сама, з подарунком, з правнучкою Ангеліною. Так звати цю дівчинку, вона поставила її біля ніг матері і сказала, що ні вона, ні її донька не мають часу виховувати цю дитину. І якщо Ганна Олексіївна хоче, то може їй виховати, а ні то нехай здасть до притулку, повернулась і поїхала. Старенька тихо плакала і жалілася, що вона навіть не знає як виглядає онука. Від почутого ставало моторошно, а маленька дитинка заснула.
Біля дитини стояла сумка з речами, а поверх всього стояли свідоцтво про народження, виявилось, що дівчинці уже пів року, звати Ангелінкою і медична картка свідчила, що дитинка повністю здорова. Ганна Олексіївна бідкалася, що вона вже стара, а дитина зовсім маленька і вона запитувала нас, що їй робити, віддати свою рідну кровиночку до притулку не може, а вона ж стара вона ж її не виховає. І тоді мій чоловік сказав, що не потрібно віддавати дитину до притулку, що ми поряд, ми допоможемо. Що все ж таки дитина ця не чужа, що в неї є і матір, і бабуся, а те що їй привезли до прабабусі, так різне в сім’ях буває.
З того часу я стала практично мамою для маленької Ангеліни. Хоча спочатку я лише кілька раз на день бігала до сусідки, щоб переодягти дитину, погодувати, щовечора ми її купали разом. Коли Ангелінці виповнився рік ні її рідна бабуся, ні її на матір не з’явилися, ми самі відсвяткували свято. А на наступний день Ганна Олексіївна дуже захворіла і саме в той день, ми забрали Ангеліну до себе додому. Поки старенька сусідка лікувалась в лікарні, дитина жила в нас і коли мій чоловік привіз сусідку додому з лікарні, я зрозуміла, що я не можу відпустити цю дитину від себе. В той вечір я прийшла до Ганни Олексіївни і просила її про те, що вона залишила дитину в нас. Я пояснювала їй, що наші двері для неї завжди відкриті, що як тільки в нас скучить за своєю правнучкою вона одразу може прийти і провідати, що вона може проводити з Ангеліною скільки часу, стільки їй хочеться. Але я дуже просила, щоб ця дитина була саме зі мною. Так, я змогла полюбити чужу дитину. І сусідка погодилась. До двох років Ангелінка жила з нами, під своїм прізвищем. Дитина називала мене мамою, а мого чоловіка татком і ми дійсно сприймали як свою рідну доньку.
Але одного дня, Ганна Олексіївна сказала, що почувається зовсім зле і не знає чи ще довго протягне. І дала нам тоді слушну пораду, вона сказала нам, що ми маємо зібрати свідків сусідів, що дитина живе в нас уже два роки. Ми маємо знайти хорошого адвоката, для того, щоб Ангеліна стала нашою донькою законно, адже невідомо, що мають на думці її донька та онука. І ми цим і зайнялись, пів року ми боролись за те, щоб дівчинка стала нашою. Різні соціальні служби, чи не щодня, до нас навідувались. Вони не могли зрозуміти, як так сталось, що абсолютно чужа дитина живе з нами. Ганні Олексіївні довелось пояснювати їм, що це її рідна правнучка, що саме ми доглядаємо і її, і маленьку Ангеліну. Саме тоді Ганна Олексіївна вперше побачила свою дорослу онуку. Анастасія з’явилася вона написала офіційно відмову від доньки. Та проти неї все одно порушили справу, про неналежний догляд за дитиною, адже вона її залишила саму з жінкою похилого віку, яка сама себе ледве могла доглянути.
Коли ми святкували перемогу Ганна Олексіївна подивилась на нас з чоловіком та сказала, що до кінця своїх днів, молитиме Бога, щоб він дарував нам довге життя та щасливу долю. А ще сказала, що ті люди які зможуть любити чужих дітей, обов’язково будуть мати своїх. Від почутого мені було сумно, адже я розуміла, що якщо до тридцяти шести років, я не змогла народити, то невже я зараз можу.
І чудо сталось, місяць тому я стала мамою прекрасного хлопчика Назара. Наша донечка Ангеліна взагалі не відходить від братика, постійно хоче мені у всьому допомогти. Вона прекрасна, розумна дівчинка, я вірю, що син мене виросте таким же. Я дякую Богу, що послав мені цього маленького янгола-донечку який мене вилікував.